Читать онлайн книгу "Веселкова Долина"

Веселкова Долина
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У сiм’i Блайтiв з Інглсайду з’являються новi сусiди – пастор пан Мередiт, його дiти Джеррi, Фейт, Уна i Карл, i тiтка Марта. Дiти пастора постiйно потрапляють у халепи, але з часом стають щирими й добрими друзями молодших Блайтiв. Джем Блайт органiзовуе Клуб зразковоi поведiнки для виховання гарних манер у дiтей пастора. Чи досягае вiн мети? Дiти Блайтiв i Мередiта разом дорослiшають, змiнюються самi й змiнюють долi iнших – пана Мередiта, сестер Вест, Нормана Дугласа, Мерi Ванс. Безтурботне дитинство для дiтей Блайтiв – Джема, Волтера, Нан, Дi, Ширлi та Рiлли – тривае.





Люсi Мод Монтгомерi

Веселкова Долина



© Т. Багай, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Думки юностi – довгi, довгi думки.

    Г. В. Лонгфелло



Пам’ятi Голдвiна Леппа, Роберта Брукса та Морлi Шира, якi здiйснили найвищу пожертву, щоб радiснi долини iхньоi Вiтчизни не спустошив загарбник.










І. Знову вдома


То був погожий яблунево-зелений травневий вечiр, i в Гаванi Чотирьох Вiтрiв, помiж ii темними берегами, вiдбивалися хмари золотавого призахiдного неба. Море, скорботне навiть навеснi, моторошно стогнало понад дюнами, але пустотливий веселий вiтерець пронизував, посвистуючи, червону дорогу, уздовж якоi в напрямку селища Глен Сент Мерi простувала спокiйна, поважна постать панни Корнелii. Панну Корнелiю по праву можна було б називати «панi Елiот», адже вона вже тринадцять рокiв була замiжня за паном Маршалом Елiотом, але досi бiльшiсть людей зверталися до неi «панна Корнелiя». Це iм’я було дороге для ii давнiх друзiв, i з-помiж них лише одна людина презирливо вiдкинула його. Сьюзан Бейкер, сивочола й похмура вiддана служниця родини Блайтiв з Інглсайду, нiколи не втрачала нагоди називати ii «панi Елiот» так пiдкреслено ущипливо, нiби волiла сказати: «Ти хотiла стати панi, тож i будеш панi, так тобi й треба».

Панна Корнелiя йшла до Інглсайду, щоб навiдати пана та панi Блайт, якi щойно повернулися додому з Європи. Їх не було три мiсяцi, вiдколи в лютому вони вирушили на вiдомий медичний конгрес у Лондонi, i панна Корнелiя страшенно хотiла обговорити подii, що вiдбулися в Гленi за час iхньоi вiдсутностi. Для початку хоча б те, що в будинку пастора оселилася нова сiм’я. Та яка то була сiм’я! Згадавши про них по дорозi, панна Корнелiя встигла кiлька разiв несхвально похитати головою.

Сьюзан Бейкер та Енн, у минулому вiдома як Енн Ширлi, побачили ii, сидячи на великiй верандi Інглсайду й насолоджуючись чарами сутiнкового сяйва, солодким спiвом сонних вiльшанок, що посвистували помiж кленового вiття, i танцем нарцисiв, якi розвiвалися на вiтрi побiля староi яскраво-червоноi цегляноi стiни.

Енн сидiла на сходах, обхопивши руками колiно, i в цих легких сутiнках виглядала настiльки по-дiвчачому, наскiльки лиш може собi дозволити багатодiтна мати; а ii прекраснi сiро-зеленi очi, зверненi в бiк дороги з гаванi, були як завжди сповненi невгамовного iскорки мрii. Позаду неi, у гамаку, згорнулася Рiлла Блайт – пухкеньке, вгодоване дитя шести рокiв, наймолодша з iнглсайдських дiтей. Вона мала кучеряве руде волосся й карi очi, зараз так мiцно стиснутi, що навколо аж залягли кумеднi маленькi зморшки – ось так Рiлла завжди спала.

Ширлi, котрого в сiм’i знали як «маленького смаглявого хлопчика», спав на руках у Сьюзан. У нього було каштанове волосся, темно-карi очi й смаглява шкiра з дуже рум’яними щiчками, i до нього Сьюзан вiдчувала особливу любов. Енн довго не могла стати на ноги пiсля його народження, тож Сьюзан дбала про дитинча з такою нестримною нiжнiстю, якоi в неi не викликав ще нiхто з дiтей, хоч якими дорогими ii серцю вони були. Лiкар Блайт казав, що, якби не вона, Ширлi б не вижив.

– Я дала йому життя так само як i ви, панi Блайт, люба,  – любила повторювати Сьюзан. – Вiн так само мое дитя, як i ваше.

І справдi, саме до Сьюзан Ширлi завжди бiг, щоб вона поцiлувала набитi гулi, заколисала до сну й захистила вiд заслуженого прочухана. Сьюзан сумлiнно шмагала усiх решту дiтей Блайтiв, коли вважала, що це потрiбно для iхнього блага, але Ширлi вона нiколи не шмагала i його матерi не дозволяла цього робити. Одного разу, коли лiкар Блайт його вiдшмагав, Сьюзан була страшенно обурена.

– Цей чоловiк вiдшмагав би й ангела, панi Блайт, люба, – гiрко заявила вона й пiсля того кiлька тижнiв не пекла для бiдолашного лiкаря пирогiв.

На час вiдсутностi подружжя Блайтiв вона забрала Ширлi зi собою в будинок свого брата, у той час, як решта дiтей поiхали до Ейвонлi, i тi три блаженнi мiсяцi вiн цiлковито належав лише iй. Однак Сьюзан була дуже рада повернутися до Інглсайду, де всi любi ii серцю люди були поряд. Інглсайд був ii свiтом, у якому iй належала верховна влада. Навiть Енн рiдко ставила пiд сумнiв ii рiшення – на превелике обурення панi Рейчел Лiнд i Зелених Дахiв, яка похмуро говорила Енн пiд час кожного свого вiзиту до Чотирьох Вiтрiв, що вона дае Сьюзан аж надто багато волi й колись про це пошкодуе.

– Онде дорогою вiд гаванi iде Корнелiя Брайант, панi Блайт, люба, – мовила Сьюзан. – Вона збираеться вилити на нас усi плiтки за останнi три мiсяцi.

– Сподiваюся, так i е, – сказала Енн, обiймаючи руками колiна. – Я спрагла плiток iз Глен Сент Мерi, Сьюзан! Сподiваюся, панна Корнелiя розповiсть менi все, що трапилося, поки нас не було, – ВСЕ: хто народився, або одружився, або напився; хто помер, чи поiхав, чи приiхав, чи побився, чи втратив корову, чи знайшов жениха. Так приемно знову бути вдома, поряд з усiма такими любими менi жителями Глена, i я хочу дiзнатися про них усе. Пам’ятаю, навiть гуляючи Вестмiнстерським абатством, я думала собi, за кого ж зi своiх двох кавалерiв урештi вийде Мiллiсент Дрю. Знаеш, Сьюзан, у мене е жахлива пiдозра, що я люблю плiтки.

– Ну, звiсно ж, панi Блайт, люба, – визнала Сьюзан, – будь-яка пристойна жiнка любить послухати новини. Менi й самiй цiкаво, що буде з Мiллiсент Дрю. У мене нiколи не було кавалера, а тим бiльше двох, та зараз менi вже все одно, адже бути старою дiвою не так уже й погано, коли звикаеш до цього. А волосся Мiллiсент менi завжди виглядае так, нiби вона зачесала його вгору вiником. Та чоловiкам, здаеться, на це байдуже.

– Вони помiчають лише ii миле, спокусливе й глузливе маленьке личко, Сьюзан.

– Цiлком iмовiрно, панi Блайт, люба. У Бiблii сказано, що краса – то омана, а врода – марнота[1 - Бiблiя: Прип. 31:30 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. пер.).], та я б не проти й сама в цьому переконатися, якщо вже так велить Господь. Не сумнiваюся, що ми всi будемо гарними, коли перетворимося на ангелiв, але що доброго нам це дасть тодi? Говорячи про плiтки, до речi, кажуть, що бiдолашна панi Мiллер з-над гаванi минулого тижня намагалася повiситися.

– Ох, Сьюзан!

– Заспокойтеся, панi Блайт, люба. Їй не вдалося. Але я зовсiм не засуджую ii за спробу, бо ii чоловiк – жахлива людина. Але вона вчинила зовсiм по-дурному – надумала повiситись i дати йому змогу одружитись iз якоюсь iншою жiнкою. На ii мiсцi, панi Блайт, люба, я б спробувала так йому допекти, щоб вiн сам повiсився замiсть мене. Та не те щоб я схвалювала такi самогубства, хоч би за яких обставин, панi Блайт, люба.

– А в чому ж справа з паном Гаррiсоном Мiллером? – нетерпляче запитала Енн. – Вiн завжди доводить усiх до крайнощiв.

– Ну, деякi люди звуть це релiгiйнiстю, а деякi – впертiстю. Прошу вашого вибачення, панi Блайт, люба, за такi слова. Здаеться, нiби нiхто не знае, що ж воно таке у випадку з Гаррiсоном. Бувае, вiн гарчить на всiх, бо думае, що Господь прирiк його на вiчну кару. А тодi вiн раптом каже, що йому байдуже, i напиваеться. Моя ж думка така, що в нього не все гаразд iз головою, бо так було з усiма Мiллерами. Його дiд з’iхав з глузду, i йому постiйно здавалося, що довкола нього повно великих чорних павукiв, якi лiзуть на нього й висять у повiтрi над ним. Сподiваюся, я нiколи не здурiю, панi Блайт, люба, та й не думаю, що зi мною таке станеться, бо серед Бейкерiв такого не бувало. Та якщо за велiнням премудрого Провидiння менi таки випаде ця доля, то сподiваюся, що менi не ввижатимуться великi чорнi павуки, бо я iх просто ненавиджу. А щодо панi Мiллер, то не знаю, чи вона заслуговуе на спiвчуття. Дехто каже, що вона вийшла замiж за Гаррiсона лише на зло Рiчардовi Тейлору, що менi видаеться дуже своерiдною причиною для замiжжя. Та, звiсно, я – не суддя в справах матримонiальних, панi Блайт, люба. А Корнелiя Брайант уже бiля ворiт, тож я пiду вкладу цього благословенного смаглявого хлопчика в лiжко й принесу свое в’язання.




II. Чистiсiнькi плiтки


– А де решта дiтей? – запитала панна Корнелiя, коли вiтання – сердечнi з ii боку, полум’янi з боку Енн i стриманi з боку Сьюзан – стихли.

– Ширлi спить, а Джем, Волтер i двiйнята у своiй любiй Веселковiй Долинi, – вiдповiла Енн. – Вони, знаете, лише сьогоднi повернулися додому, а тiльки-но повечеряли, одразу ж побiгли в долину. Це найулюбленiша iхня мiсцина на всьому бiлому свiтi – навiть кленовий гай не зрiвняеться з нею.

– Боюся, вони аж надто сильно люблять ту долину, – похмуро мовила Сьюзан. – Малий Джем одного разу сказав, що пiсля смертi хотiв би бiльше пiти у Веселкову Долину, анiж на небо, а говорити таке – просто неприйнятно.

– Певно, вони й в Ейвонлi чудово провели час? – припустила панна Корнелiя.

– Авжеж, надзвичайно. Марiлла таки страшенно iх розпещуе. Особливо Джема – вiн в ii очах нiколи нiяких збиткiв не робить.

– Панна Катберт, певно, зараз уже зовсiм старенька, – сказала панна Корнелiя, дiстаючи свое в’язання, щоб не вiдставати вiд Сьюзан. Панна Корнелiя вважала, що жiнка, в якоi руки постiйно чимось зайнятi, завжди матиме перевагу над тiею, котра нiчого не робить.

– Марiллi вже вiсiмдесят п’ять, – зiтхнула Енн. – Їi волосся побiлiло вiд сивини, але, як не дивно, зiр у неi став кращий, анiж був у шiстдесят.

– Ну, любонько, я дуже рада, що ви всi повернулися. Менi було страшенно самотньо. Та в Гленi не було нудно, повiрте МЕНІ. За моеi пам’ятi ще не було такоi захопливоi весни, якщо говорити про церковне життя. Ми нарештi маемо свого пастора, Енн, любонько.

– Преподобний Джон Нокс Мередiт, панi Блайт, люба, – сказала Сьюзан, рiшуче налаштована не дати паннi Корнелii самотужки розповiсти всi новини.

– Вiн хороший? – зацiкавлено спитала Енн.

Панна Корнелiя зiтхнула, а Сьюзан застогнала.

– Так, вiн досить хороший, якщо вже на те пiшло, – мовила панна Корнелiя. – Вiн ДУЖЕ хороший, дуже освiчений, дуже духовний. Але, ох, Енн, любонько, у нього немае здорового глузду!

– Тодi чому ж ви його запросили?

– Що ж, немае сумнiву, що вiн поки найкращий пастор, якого тiльки мала церква Глен Сент Мерi, – сказала панна Корнелiя, перехрещуючи петлi на спицях. – Гадаю, йому не дали посади в мiстi лише через ту його замрiянiсть i задумливiсть. Його пробна проповiдь була просто чудова, повiрте МЕНІ. Усiх вона дуже вразила – та й не лише вона, а i його зовнiшнiй вигляд.

– Вiн ДУЖЕ гарний з себе, панi Блайт, люба, а менi, врештi-решт, подобаеться бачити за кафедрою вродливого чоловiка, – вставила й своi п’ять копiйок Сьюзан, подумавши, що вже саме час знову про себе нагадати.

– Окрiм того, – додала панна Корнелiя, – нам не терпiлось уже хоч когось обрати. А пан Мередiт був першим кандидатом, щодо якого думки були одностайнi. Щодо всiх решта хоча б хтось та мав якiсь заперечення. Думали ще запросити пана Фолсома. Вiн також хороший пастор, але декому чомусь не сподобалася його зовнiшнiсть: вiн був аж надто смаглявий i прилизаний.

– Вiн виглядав точнiсiнько як велетенський чорний котяра, ось, панi Блайт, люба, – сказала Сьюзан. – Я б нiзащо не стерпiла щонедiлi бачити такого чоловiка за кафедрою.

– А тодi прийшов пан Роджерс, та вiн був, як то кажуть, нi жарене, нi парене – анi шкоди з нього нiякоi, анi користi, – вела далi панна Корнелiя. – Але навiть якби вiн проподiвував, як Петро i Павло, це б йому не допомогло, бо саме в той день вiвця старого Калеба Рамзi приблукала до церкви й видала гучне «бе-е-е», якраз коли вiн виголошував проповiдь. Усi почали смiятися, i пiсля того в бiдолашного Роджерса не було жодного шансу. Дехто вважав, що нам варто запросити пана Стюарта, бо вiн дуже освiчений – умiе читати Новий Заповiт п’ятьма мовами.

– Та не думаю, що це дае йому якiсь бiльшi гарантii потрапити на небеса, – втрутилася Сьюзан.

– Бiльшостi з нас не сподобалася манера його проповiдування, – сказала панна Корнелiя, iгноруючи слова Сьюзан. – Вiн не говорив, а наче рохкав. А пан Арнетт ВЗАГАЛІ не вмiе проповiдувати. Та ще й обрав вiн для своеi пробноi проповiдi найгiрший з текстiв, що е в Бiблii, – «Проклянiте Мероза»[2 - Бiблiя, Книга Суддiв, 5:23 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. пер.).].

– Щоразу, коли вiн губив думку, то починав гримати Бiблiею по кафедрi й гiрко викрикував: «Проклянiте Мероза». Бiдолашного Мероза, ким би вiн не був, добряче прокляли того дня, панi Блайт, люба, – мовила Сьюзан.

– Кандидат на посаду пастора мусить дуже ретельно обирати тексти для проповiдей, – урочисто заявила панна Корнелiя. – Гадаю, посада дiсталася б пановi Пiрсону, якби тiльки вiн обрав iнший текст. Та коли вiн виголосив: «Дивлюся на гори, аж вони трусяться»[3 - Єремii, 4:24 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. перекладача).], його долю було вирiшено. Усi засмiялися, бо кожен знав, що двiйко дiвчат Гiллiв[4 - Гра слiв: прiзвище дiвчат Гiлл (Hill) спiвзвучне зi словом hill – гора, пагорб (прим. пер.).] iз Гарбор-Гед останнi п’ятнадцять рокiв усе намагаються зловити у своi тенета кожного нежонатого пастора, котрий приiжджае до Глена. Ну, а в пана Ньюмана надто велика родина.

– Вiн зупинявся в мого зятя, Джеймса Клоу, – сказала Сьюзан. – Я спитала його: «Скiльки у вас дiтей?», а вiн вiдказав: «Дев’ятеро хлопцiв i сестра для кожного з них». «То iх вiсiмнадцять!» – вигукнула я. – «Лишенько, оце так сiм’я!» А вiн лише смiявся та смiявся. Навiть не знаю, чому, панi Блайт, люба, адже ж я певна, що вiсiмнадцятеро дiтей – це для будь-якого дому забагато.

– У нього лише десятеро дiтей, Сьюзан, – з презирливою поблажливiстю пояснила панна Корнелiя. – А десятеро чемних дiтей були б для дому та парафii нiчим не гiршi, анiж тi четверо, котрi мешкають там зараз. Хоча, Енн, любонько, маю сказати, що й вони не такi вже й поганi. Менi вони сподобалися – та й усiм iншим також. Їх неможливо не полюбити. З них би вийшли дуже милi дiти, якби хтось пильнував iхнi манери й навчав, що правильно, а що – нi. До прикладу, вчителька каже, що в школi вони поводяться бездоганно. А от удома вони стають просто шаленими.

– А куди ж дивиться панi Мередiт? – запитала Енн.

– Нiякоi панi Мередiт НЕМАЄ. У цьому й уся бiда. Пан Мередiт – удiвець. Його дружина померла чотири роки тому. Якби ми про це знали, то не думаю, що запросили б його, бо вдiвець для парафii – то навiть гiрше, анiж нежонатий. Та ми чули, як вiн говорив про своiх дiтей, тож i подумали, що е i iхня матiр. А коли вони всi приiхали, виявилося, що немае нiкого, окрiм староi тiтки Марти, як вони ii кличуть. Здаеться, вона кузина матерi пана Мередiта, i вiн забрав ii до себе, щоб урятувати вiд богадiльнi. Їй сiмдесят п’ять, вона наполовину слiпа, а ще майже глуха й дуже примхлива.

– Та ще й готуе препогано, панi Блайт, люба.

– Найгiрша з можливих господинь для будинку пастора, – гiрко мовила панна Корнелiя. – Пан Мередiт не найматиме служниць, бо це скривдило б почуття тiтки Марти. Енн, любонько, повiрте менi, дiм пастора зараз у жахливому станi. Усе покрите густим шаром пилу, та ще й стоiть не на своiх мiсцях. А ми ж усе так гарно пофарбували й обклеiли шпалерами до iхнього приiзду!

– То, кажете, там четверо дiтей? – запитала Енн, у душi вже починаючи дбати про них.

– Так. По вiку вони одразу одне за одним, наче сходинки. Джеральд – найстарший. Йому дванадцять, i його всi кличуть Джеррi. Вiн розумний хлопчина. Фейт одинадцять. Вона страшенна забiяка, та, мушу сказати, така вже гарна, хоч картину з неi пиши.

– Вона виглядае, наче янгол, але так i притягуе до себе всiлякi прикрощi, панi Блайт, люба, – урочисто заявила Сьюзан. – Якось увечерi минулого тижня я завiтала в дiм пастора, i там саме була панi Мiллiсон. Вона принесла iм десяток яець i маленьке вiдерце молока – ДУЖЕ маленьке вiдерце, панi Блайт, люба. Фейт узяла це все й побiгла вниз до погребу. Та на сходах вона спiткнулася й покотилася вниз, разом з молоком та яйцями. Можете собi уявити, чим це скiнчилося, панi Блайт, люба. Але ця дитина пiднялася нагору, смiючись, i мовила на те: «Навiть не знаю, чи це досi я, а чи пирiг iз заварним кремом». А панi Мiллiсон страшенно розлютилася. Вона сказала, що бiльше нiчого не принесе у цей дiм, якщо тут усе отак зводиться нанiвець.

– Марiя Мiллiсон нiколи не завдавала собi клопоту носити всiлякi пригощення в дiм пастора, – фиркнула панна Корнелiя. – Того вечора вона просто знайшла привiд задовольнити свою цiкавiсть. Але бiдолашна Фейт завжди втрапляе в халепи. Вона така неуважна й запальна!

– Точнiсiнько, як я. Менi, певно, сподобаеться ця ваша Фейт, – рiшуче сказала Енн.

– У нiй стiльки запалу – а я люблю запальних людей, панi Блайт, люба, – зiзналася Сьюзан.

– Є у нiй щось, що притягуе, – визнала й панна Корнелiя. – Коли ii не побачиш, вона завжди смiеться, i якимсь чином, дивлячись на неi, i самому хочеться засмiятися. Вона не може зберiгати серйозний вираз обличчя навiть у церквi. Унi ж десять. Вона миле дiвча – не те щоб красива, але дуже мила. А Томасовi-Карлайлу дев’ять. Його кличуть Карлом, i в нього просто якась постiйна манiя збирати усiляких гадiв, жаб i жукiв i зносити iх до будинку.

– Гадаю, той дохлий пацюк, що лежав на крiслi у вiтальнi того дня, коли в гостi заходила панi Грант, – то його рук справа. Вона тодi так налякалася! – розповiдала Сьюзан, – та я й не здивована, адже вiтальня в домi пастора – не мiсце для дохлих пацюкiв. Хоча, певна рiч, його мiг там кинути й кiт. Той КІТ – то справжнiсiнький диявол, панi Блайт, люба. Пасторський кiт мае хоча б ВИГЛЯДАТИ поважно, я так гадаю, яким би там вiн не був. Та я ще нiколи не бачила такого розпущеного звiра. А ще майже кожного вечора на заходi сонця вiн гуляе собi по гребеню даху, панi Блайт, люба, та ще й махае хвостом, а це зовсiм не пристойно!

– А найгiрше з усього те, що вони ЗАВЖДИ одягненi в абищо, – зiтхнула панна Корнелiя. – А вiдколи розтанув снiг, вони почали ходити до школи босонiж. Знаете, Енн, любонько, дiтям пастора таке робити не личить – особливо коли маленька донька методистського священника завжди носить такi милi туфельки з гудзиками. А ще менi ДУЖЕ хотiлося б, щоб вони не гралися на старому методистському цвинтарi.

– Їм, певно, так i хочеться туди, адже вiн одразу ж поряд iз будинком, – мовила Енн. – Менi завжди здавалося, що цвинтарi – то чудове мiсце для iгор.

– О, нi, ви не могли так думати, панi Блайт, люба, – сказала вiддана Сьюзан, прагнучи захистити Енн вiд самоi себе. – У вас для такого забагато здорового глузду та гарних манер.

– А чому взагалi дiм пастора збудували поруч iз цвинтарем? – запитала Енн. – У них i подвiр’я таке маленьке, що нiде й погратися, окрiм як на цвинтарi.

– То таки була помилка, – визнала панна Корнелiя. – Але дiлянку вони отримали дуже дешево. А ранiше ще жоднi пасторськi дiти навiть не думали про те, щоб гратися на цвинтарi. Пановi Мередiту не слiд таке дозволяти. Та вiн завжди, приходячи додому, навiть не висувае носа з книжок. Вiн читае й читае, та ще сновигае своею бiблiотекою, наче увi снi. Досi вiн ще жодного разу не забув про недiльнi служби, але двiчi забував про молитовнi зiбрання, так, що хтось зi старост мав iти до нього додому, щоб нагадати йому. А ще вiн забув про весiлля Феннi Купер. Йому зателефонували, i вiн так i примчав туди, у чому був, – взутий у хатнi тапки. Та все б нiчого, якби методисти з того так не глузували. Лиш одна е втiха – вони не можуть прискiпатися до його проповiдей. За кафедрою вiн нiби пробуджуеться, повiрте МЕНІ. А методистський пастор узагалi не вмiе проповiдувати – принаймнi так кажуть. Я ж, хвала Богу, нiколи його не слухала.

Презирство панни Корнелii до чоловiкiв трохи вщухло вiдтодi, як вона вийшла замiж, але ставлення до методистiв не стало нi на краплинку поблажливiшим. Сьюзан лукаво усмiхнулася.

– Подейкують, панi Елiот, що методисти й пресвiтерiанцi говорять про об’еднання, – сказала вона.

– Ну, сподiваюся, що, коли до цього дiйде, я вже буду в могилi, – вiдрiзала панна Корнелiя. – Я не збираюся мати справу з методистами, а пан Мередiт скоро зрозумiе, що i йому слiд триматися вiд них подалi. Вiн з ними аж надто товариський, повiрте МЕНІ. Ось пiшов вiн на срiбне весiлля до Джейкоба Дрю та й утрапив там у халепу.

– Що ж трапилося?

– Панi Дрю попросила його розрiзати смажену гуску – бо Джейкоб Дрю цього зробити не вмiв. Ну, ось пан Мередiт i взявся за цю справу, а в процесi впустив ii з тарiлки просто на колiна панi Рiз, котра сидiла бiля нього. На те вiн лиш мрiйливо сказав: «Панi Рiз, чи не були б ви такi люб’язнi повернути менi цю гуску?» І панi Рiз «повернула» ii, лагiдна, як овечка, та насправдi, певно, була страшенно розлючена, бо ж вбрана була в новеньку шовкову сукню. А найгiрше те, що вона методистка.

– Але, гадаю, це краще, анiж якби вона була пресвiтерiанкою, – втрутилася Сьюзан. – Бо ж якби вона була пресвiтерiанкою, то, скорiш за все, покинула б церкву, а ми не можемо дозволити собi втрачати наших парафiян. А панi Рiз в ii церквi не люблять, бо вона поводиться аж надто вже гордовито, тож методисти скорiше зрадiли, що пан Мередiт зiпсував iй сукню.

– Бiда в тiм, що вiн зробив iз себе посмiховисько, а я, до прикладу, не люблю, коли з мого пастора глузують методисти, – холодно вiдрiзала панна Корнелiя. – Якби в нього була дружина, цього б не трапилося.

– Навiть якби вiн мав дюжину дружин, не розумiю, як би це могло перешкодити панi Дрю зарiзати на весiльний бенкет свою жорстку стару гуску, – вперто вiдказала Сьюзан.

– Кажуть, то була справа рук ii чоловiка, – мовила панна Корнелiя. – Джейкоб Дрю – чванливий i скупий деспот.

– А ще подейкують, що вони з дружиною одне одного ненавидять – а це, гадаю, не свiдчить про належнi стосунки в подружжi. Хоча я, звiсно ж, не маю багато досвiду в цьому, – сказала Сьюзан, задерши голову. – Та я не з тих, хто звинувачуе в усьому чоловiкiв. Панi Дрю й сама добра жмикрутка. Кажуть, едине, що вона коли-небудь вiддала комусь задарма – то глечик масла, зробленого з вершкiв, у яких утопився пацюк. Вона пожертвувала його для церковного зiбрання. А про пацюка всi дiзналися вже згодом.

– На щастя, досi всi, кого ображали Мередiти, були методистами, – сказала панна Корнелiя. – Джеррi ото якось увечерi, десь зо два тижнi тому, пiшов на молитовне зiбрання до методистiв i сiв поруч iз Вiльямом Маршем, котрий, як завжди, пiдвiвся й почав свiдчити зi страхiтливими стогонами. «Тепер вам стало краще?» – прошепотiв Джеррi, коли Вiльям знову сiв. Бiдолашний хлопець хотiв лише поспiвчувати, а пан Марш вирiшив, що той повiвся неввiчливо, i розлютився на нього. Звiсно, Джеррi взагалi нiчого було робити на молитовному зiбраннi методистiв. Але тi дiти ходять, де iм заманеться.

– Сподiваюся, вони не образять нiчим панi Дейвiс iз Гарбор-Гед, – мовила Сьюзан. – Я розумiю, вона жiнка дуже вразлива, але вона дуже заможна й найбiльше з усiх жертвуе на платню для пастора. А я чула, як вона казала, буцiм Мередiти – то найгiрше вихованi дiти з усiх, яких вона коли-небудь бачила.

– Кожне ваше слово все бiльше переконуе мене в тому, що цi Мередiти – з тих, хто знае Йосипа, – рiшуче сказала господиня Енн.

– Як-не-як, а це таки правда, – визнала панна Корнелiя. – І це все урiвноважуе. У будь-якому разi, тепер вони живуть у нас, i ми маемо просто робити для них усе можливе й заступатися за них перед методистами. Ну, гадаю, менi вже час iти в бiк гаванi. Маршал скоро повернеться додому – вiн сьогоднi був по той бiк затоки – i, як справжнiй чоловiк, одразу ж зажадае вечерi. Шкода, що не вдалося побачити решту дiтей. А де лiкар?

– Вiн у Гарбор-Гед. Ми повернулися три днi тому, i за цей час вiн лише три години провiв у власному лiжку й лише двiчi iв у власному домi.

– Що ж, усi, хто хворiв за останнi шiсть тижнiв, чекали, поки вiн повернеться додому – i я iх не засуджую. Коли лiкар iз того боку затоки одружився з донькою гробаря з Лоубриджа, людям це здалося пiдозрiлим. Не личило йому таке робити. А ви з лiкарем маете незабаром навiдатися до нас i розповiсти нам усе про свою подорож. Певно, ви чудово провели час.

– О, так, справдi чудово, – погодилась Енн. – Здiйснилися нашi давнi мрii. Старий Свiт чудовий i дивовижний. Та ми повернулися гордi з того, якою е наша рiдна земля. Канада – найкраща краiна у свiтi, панно Корнелiе.

– Нiхто в цьому й не сумнiвався, – самовдоволено мовила панна Корнелiя.

– А старий добрий Острiв Принца Едварда – найкраща ii провiнцiя, а Чотири Вiтри – найкраща мiсцина на ньому, – засмiялася Енн, зачаровано дивлячись на захiд сонця понад долиною, гаванню i затокою, й указуючи на них рукою. – У Європi я не бачила нiчого красивiшого за це, панно Корнелiе. Ви вже мусите йти? Дiти сумуватимуть, що не побачилися з вами.

– Вони мають чимскорiш мене навiдати. Скажiть iм, що банка з пирiжками нiколи не пустуе.

– О, за вечерею вони вже планували вiзит до вас. Вони скоро прийдуть, але спершу мають ще як слiд пiдготуватися до школи. А двiйнята вiдтепер ще й братимуть уроки музики.

– Сподiваюся, не в дружини методистського пастора? – тривожно запитала панна Корнелiя.

– Нi, у Розмарi Вест. Учора ввечерi я навiдувалася до неi й про все домовилася. Яка ж вона вродлива дiвчина!

– Так, Розмарi добре тримаеться, та вона вже не така молода, як ранiше.

– Менi вона здалася просто чарiвною. Я, знаете, ранiше не мала нагоди по-справжньому з нею познайомитися. Їхнiй будинок так далеко вiд дороги, що я рiдко коли взагалi бачила ii, окрiм як у церквi.

– Розмарi Вест завжди подобалася людям, хоча вони й не розумiли ii, – сказала панна Корнелiя, зовсiм не усвiдомлюючи, як високо оцiнюе чари Розмарi. – Еллен завжди тримала ii в залiзних лещатах – у всьому ii стримувала, та водночас i потурала багатьом ii примхам. Знаете, Розмарi колись була заручена – з молодим Мартiном Кроуфордом. Його корабель зазнав аварii бiля островiв Мадлен, i весь екiпаж потонув. Розмарi тодi була ще дитиною – iй було лише сiмнадцять. Та пiсля того вона вже нiколи не була такою, як ранiше. Вони з Еллен пiсля смертi матерi жили дуже вiдлюдним життям. До своеi церкви в Лоубриджi iм рiдко вдаеться дiстатися, а Еллен, наскiльки я розумiю, не схвалюе частi походи до пресвiтерiанськоi церкви. Ну, а до методистiв вона, на щастя, ЗОВСІМ не ходить. Вести завжди були запеклими прихильниками англiканства. Розмарi та Еллен – досить заможнi. Розмарi насправдi не мусить давати уроки музики, щоб мати щось на прожиття. Вона робить це лише тому, що iй це подобаеться. Знаете, вони, мiж iншим, далекi родички Леслi. А Форди цього лiта приiдуть у Чотири Вiтри?

– Нi. Вони збираються в поiздку до Японii, i, скорiш за все, iх не буде десь рiк. Дiя в новому романi Оуена вiдбуватиметься саме в Японii. Це буде перше лiто, коли наш дорогий старенький Будинок Мрii пустуватиме вiдтодi, як ми звiдти переiхали.

– Гадаю, Оуен Форд мiг знайти достатньо матерiалу для своiх книжок у Канадi й не тягти свою дружину й нi в чому не винних дiтей у таку поганську краiну, як Японiя, – пробуркотiла панна Корнелiя. – Найкращим романом, який вiн написав, е «Книга життя!», i матерiал для цiеi книжки вiн знайшов прямо тут, у Чотирьох Вiтрах.

– Ви ж знаете, бiльшiсть матерiалу йому надав Капiтан Джим. А вiн збирав його по всьому свiту. Але книжки Оуена здаються менi чудовими.

– О, так, вони досить непоганi. Я збираюся читати все, що вiн напише, хоч завжди вважала, Енн, любонько, що читання романiв – то грiх i даремна трата часу. Та тепер я мушу написати йому й висловити усе, що я думаю про цю iсторiю з поiздкою в Японiю, повiрте МЕНІ. Вiн що, хоче, щоб Кеннета й Персiс навернули в язичництво?

З такою риторичною головоломкою панна Корнелiя пiшла геть. Сьюзан пiшла вкладати Рiллу, а Енн сидiла на схiдцях на верандi пiд раннiми зорями, невиправно витворюючи в думках новi мрii й уже всоте радiсно виявляючи, яким розкiшним може бути мiсячне сяйво в Гаванi Чотирьох Вiтрiв.




III. Інглсайдськi дiти


Удень дiти Блайтiв полюбляли гратись у багатiй м’якiй зеленi й затiнку великого кленового гаю помiж домом i ставком Глен Сент Мерi. Але для вечiрнiх розваг не iснувало мiсця кращого, анiж маленька долина за кленовим гаем. Для дiтей то було наче казкове й романтичне царство. Якось, виглядаючи з вiкна на горищi Інглсайду крiзь туман i мряку пiсля лiтньоi грози, вони побачили цю мiсцину, а над нею, наче арка, виднiлася на небi прекрасна веселка, яка одним кiнцем нiби тонула якраз у тому мiсцi, де ставок вливався в долину.

– Назвiмо це мiсце Веселковою Долиною, – захоплено мовив Волтер, i вiдтодi так воно й звалося.

За межами Веселковоi Долини вiтер мiг бути хвацький i галасливий, та тут вiн завжди вiяв лагiдно. Тут i там понад смерековим корiнням, захованим пiд подушками моху, долиною бiгли маленькi, звивистi, нiби казковi, стежинки. Дикi вишнi, якi в перiод цвiтiння вкриються iмлисто-бiлим квiтом, були розкиданi по всiй долинi уперемiш iз темними смереками. Із селища через долину протiкав маленький струмок iз брунатними водами. Сiльськi будинки розташовувалися вiддалiк, i лише у верхньому кiнцi долини височiла невеличка перекошена покинута хатинка, яку називали «старим домом Бейлi». У ньому вже багато рокiв нiхто не жив, але поросла травою кам’яна огорожа досi оточувала старий сад бiля дому, де iнглсайдськi дiти могли вiдшукати фiалки, ромашки й червневi лiлii, котрi все ще цвiли у визначену на те пору. Здебiльшого ж сад зарiс кмином, що гойдався й пiнився в мiсячному сяйвi лiтнього вечора, наче срiблясте море.

На пiвдень лежав ставок, а за ним безмежний простiр губився серед багряних лiсiв – увесь, окрiм високого пагорба, на якому самотньо притулився старенький сiрий будиночок, що дивився вниз на долину й гавань. Хоч Веселкова Долина й була неподалiк вiд селища, та в нiй панував дух якоiсь дикоi лiсистостi й усамiтнення, який так полюбився iнглсайдським дiтям.

У долинi було повно гарних i затишних улоговин, а найбiльша з них була улюбленим прихистком дiтлахiв. Там вони й зiбралися того вечора. В улоговинi росли молодi смереки, а прямо по центру розкинулася маленька трав’яниста галявинка, що виходила на берег струмка. Понад струмком росла срiбляста берiзка – юне й неймовiрно струнке деревце, якому Волтер дав ймення Бiла Ледi. На цiй же галявинi росли також Закоханi Дерева – саме так Волтер назвав смереку й клен, якi росли так близько одне до одного, що аж посплiталися гiллям. Джем повiсив на них в’язку старих санних дзвiночкiв, якi йому подарував гленський коваль, i кожен вiтерець, що навiдувався в улоговину, видобував з них чарiвний подзвiн.

– Як же чудово повернутися сюди! – вигукнула Нан. – Зрештою, в Ейвонлi немае мiсць настiльки ж прекрасних, як Веселкова Долина!

Та зрештою i в Ейвонлi чимало мiсць iм також полюбилися. Вiзити до Зелених Дахiв завжди були для них нiби свято. Тiтонька Марiлла була дуже добра до них, як i панi Рейчел Лiнд, котра тепер на дозвiллi плела бавовнянi ковдри, готуючись до дня, коли донькам Енн потрiбен буде посаг. Тут також були iхнi веселi друзi – дiти «дядечка» Дейвi й «тiтоньки» Дiани. Вони добре знали всi мiсця, якi так любила iхня мати, коли була ще юною, – довгу Стежку Закоханих, яка рожевiла вiд цвiту шипшини у квiтучу пору, завжди охайне подвiр’я з усiма вербами й тополями, що росли довкола, Джерело Дрiад, такий же свiтлий i чудовий, як колись, Озеро Сяйливих Вод i Плакуча Верба. Двiйнята жили у старiй кiмнатi iхньоi матерi на пiддашшi, i тiтонька Марiлла заходила до них уночi, коли думала, що вони вже сплять, щоб помилуватися на них. Однак всi знали, що найбiльше вона любить Джема.

Джем саме був зайнятий смаженням невеличкоi форелi, яку щойно виловив в ставку. За пiч у нього була купка червоних камiнцiв, розкладених по колу, з розпаленим посерединi вогнищем, а за кухонне приладдя йому правила стара, розплющена молотком бляшанка та виделка з одним зубцем. Однак так вiн уже приготував чимало чудових страв.

Лише Джем був дитиною Будинку Мрii. Усi решта народилися вже в Інглсайдi. Вiн мав руде кучеряве волосся – точнiсiнько, як у матерi, а ще материнi щирi горiховi очi та витончений нiс i татовi мiцно стуленi вуста, якi, однак, часто розпливалися в усмiшцi. А ще ж вiн единий у родинi мав достатньо гарнi вуха, щоб догодити смаку Сьюзан. Проте зi Сьюзан у них була вiчна ворожнеча через те, що вона усе нiяк не переставала називати його «маленьким Джемом». На думку тринадцятирiчного Джема, це було просто обурливо. Мама тут виявилася мудрiшою.

– Я вже НЕ маленький, мамо, – обурено кричав вiн на свiй восьмий день народження. – Я СТРАШЕННО великий.

Мама зiтхнула, засмiялася, а тодi знову зiтхнула. Вiдтодi вона бiльше нiколи не називала його «маленьким Джемом» – принаймнi в його присутностi.

Джем завжди був стiйким i надiйним хлопчиною, який нiколи не порушував своiх обiцянок. Вiн був неговiрким. Учителi не вважали його надзвичайно обдарованим, але навчався вiн добре з усiх предметiв. Вiн нiколи не приймав нiчого на вiру, а завжди прагнув дослiдити й перевiрити правдивiсть того чи iншого твердження самотужки. Одного разу Сьюзан сказала йому, що, коли торкнутися язиком замерзлоi дверноi клямки, то можна всю шкiру собi здерти. Джем негайно ж зробив це, «просто щоб перевiрити, чи це так». От вiн i виявив, що це таки «так» цiною зраненого язика, який страшенно болiв ще кiлька днiв. Та Джем не шкодував, що йому доводиться страждати в iм’я науки. Завдяки постiйним експериментам i спостереженням вiн багато чого навчився, а його брати й сестри вважали, що його знання про той маленький свiт довкола них – просто дивовижнi. Джем завжди знав, де росли найпершi й найстиглiшi ягоди, де сором’язливо прокидалися вiд зимовоi сплячки першi блiденькi фiалки й скiльки блакитних яечок лежить у гнiздi вiльшанки в кленовому гаю. Вiн передбачав майбутне за пелюстками ромашок, випивав мед iз червоноi конюшини й визбирував усiлякi iстiвнi корiнцi на березi ставка, поки Сьюзан щодня жахалася, гадаючи, що колись усi вони потруяться. Вiн знав, де знайти найкращу соснову живицю, що застигала блiдими бурштиновими гульками на вкритiй лишайниками корi, а ще знав, де ростуть найбiльшi горiхи в буковому лiсi довкола Гарбор-Гед i де вздовж струмка найкращi мiсця для ловлi форелi. Вiн умiв iмiтувати голоси усiх птахiв i звiрiв у Чотирьох Вiтрах i знав, де ростуть усi дикi квiти вiд весни до осенi.

Волтер Блайт сидiв пiд вiттям Бiлоi Ледi. Поруч iз ним лежала збiрка поезiй, але вiн не читав. Вiн дивився на верби в смарагдовому серпанку, що схилилися побiля ставка, а тодi на зграйку хмаринок, схожих на маленьких срiблястих баранцiв, яких вiтер, нiби пастух, жене небом понад Веселковою Долиною, i його чудовi широко розплющенi очi аж сяяли вiд захоплення. Очi у Волтера були навдивовижу гарнi. Уся радiсть i смуток, смiх, i сподiвання, i прагнення багатьох поколiнь, ранiше прихованi, виднiлись у iхнiй темно-сiрiй безоднi.

З вигляду Волтер був, як-то кажуть, такий схожий на свою рiдню, як макогiн на ночви. Зовнiшнiстю вiн не скидався на жодного з родичiв. Зi своiм прямим чорним волоссям i витонченими рисами обличчя вiн був найкрасивiшим з-помiж iнглсайдських дiтей. Проте вiд матерi вiн успадкував усю ii багату уяву й любов до краси. Зимовий холод, весняна звабливiсть, лiтнi мрii й осiння розкiш – усе це багато означало для Волтера.

У той час як Джем у школi був справжнiм ватажком, Волтер такого авторитету не мав. Усi вважали його «дiвчиськом» i боягузом, бо вiн нiколи нi з ким не бився й рiдко долучався до шкiльних iгор, а натомiсть бiльше любив сидiти собi на самотi десь у куточку й читати книжки, особливо «всiлякi вiршики». Волтер любив поетiв i сидiв над iхнiми збiрками, вiдколи навчився читати. Їхня музика – музика безсмертних рядкiв – вплiталась у його юну душу. Волтер плекав мрiю й собi одного дня стати поетом. І ця мрiя здавалася йому цiлком реальною. Такий собi дядечко Пол – так його називали з увiчливостi, – котрий зараз жив у таемничих «Штатах», був Волтеровим прикладом для наслiдування. Дядечко Пол колись був звичайним ейвонлiйським школярем, а тепер його поезii читали всi. Та Волтеровi однокласники нiчого не знали про його мрii й не були б сильно враженi, якби й дiзналися. Незважаючи на недостатнi фiзичнi вмiння, Волтера мимохiть поважали через його здатнiсть «говорити по-книжному». Нiхто в школi Глен Сент Мерi не вмiв говорити так, як вiн. Вiн, за словами одного хлопця, «говорив, наче якийсь проповiдник», i з цiеi ж причини його зазвичай не займали й не переслiдували, як iнших хлопцiв, котрих пiдозрювали в нелюбовi до бiйок або страху перед ними.

Десятирiчнi iнглсайдськi двiйнята порушували всi традицiйнi уявлення про двiйнят, оскiльки мiж ними не було анi найменшоi схожостi. Енн, яку завжди кликали Нан, була дуже вродливою, з оксамитовими горiхово-карими очима й шовковим каштановим волоссям. То була дуже життерадiсна й витончена юна ледi – Блайт[5 - Гра слiв: «Blythe» (Блайт) як прiзвище i «blithe» – веселий, життерадiсний спiвзвучнi (прим. пер.)] за прiзвищем i з натури, як сказала одна з ii вчительок. Та ще й колiр обличчя в неi, на превелику втiху ii матерi, був практично бездоганним.

– Я така рада, що хоча б одна моя донька може вдягати рожеве, – радiсно повторювала панi Блайт.

Дiана Блайт, знана як Дi, була дуже схожа на матiр. У неi були сiро-зеленi очi, якi в сутiнках мерехтiли якимсь особливим блиском, i руде волосся. Можливо, саме тому вона була улюбленицею батька. З Волтером у них була особлива дружба; Дi була единою, кому вiн коли-небудь читав власнi вiршi, – единою, хто знав, що вiн потай працював над епiчною поемою, котра в дечому дуже нагадувала «Мармiон»[6 - «Мармiон» – iсторичний роман у вiршах, написаний Вальтером Скоттом (прим. пер.).]. Вона зберiгала всi його таемницi, навiть вiд Нан, а йому довiряла своi.

– Коли вже риба буде готова, Джеме? – запитала Нан, принюхуючись своiм витонченим носиком. – Вiд цього запаху менi страшенно хочеться iсти.

– Ще зовсiм трохи, – вiдповiв Джем, спритно перевертаючи рибу. – Дiвчата, дiстаньте-но хлiб i тарiлки. Волтере, прокинься.

– Повiтря сьогоднi нiби сяе, – мрiйливо мовив Волтер. Не те щоб вiн не любив смажену форель, звiсно ж, нi, але для Волтера пожива для душi завжди посiдала перше мiсце. – Квiтковий ангел витае сьогоднi над свiтом, пробуджуючи до життя квiти. Я бачу його блакитнi крила он там на пагорбi бiля лiсу.

– У всiх ангелiв, яких я коли-небудь бачила, крила були бiлi, – мовила Нан.

– У квiткових ангелiв – нi. Їхнi крила iмлисто-блакитнi – точнiсiнько такi ж, як туман у долинi. О, як би я хотiв умiти лiтати! Це, певно, так чудово!

– Інодi можна полiтати увi снi, – сказала Дi.

– Менi нiколи не сниться, що я по-справжньому лiтаю, – вiдказав Волтер. – Але часто сниться, нiби я пiдiймаюся над землею й пливу понад парканами й деревами. Це так приемно! І я завжди думаю: «Тепер це вже НЕ сон, як ранiше. ЦЬОГО разу все насправдi», а тодi зрештою прокидаюся й вiдчуваю страшенне розчарування.

– Поквапся, Нан, – закомандував Джем.

Нан пiдготувала бенкетну дошку – справжню дошку в прямому й переносному значеннях – з якоi дiти вже з’iли у Веселковiй Долинi чимало страв, приправлених краще за будь-якi ласощi свiту. Дошку перетворили на стiл, пiдперши ii двома велетенськими, вкритими мохом каменюками. Замiсть скатертини розстелили газети й засервiрували стiл надщербленими тарiлками й горнятками без ручок, якi колись викинула Сьюзан. З бляшаноi коробочки, захованоi помiж корiнням ялини, Нан витягла хлiб i сiль. Зi струмка дiти пили кришталево чисте «вино Адама», та ще мали соус до риби, що складався з чистого повiтря й молодечого апетиту й надавав стравi божественного смаку. Сидiти у Веселковiй Долинi, огорнутiй золотаво-аметистовими сутiнками й наповненiй ароматами бальзамiчноi ялицi та лiсових трав, що цвiтуть навеснi, посеред блiдих зiрочок суничного квiту, чути шелест вiтру й дзенькiт дзвiночкiв у тремтливих кронах дерев i iсти смажену форель iз сухим хлiбом – це було те, чому позаздрили б навiть сильнi свiту цього.

– Сiдайте, – запросила Нан, коли Джем поклав на стiл блюдо з фореллю, яка апетитно шкварчала, щойно знята з вогню. – Твоя черга говорити молитву, Джеме.

– Я свое зробив, коли посмажив форель, – запротестував Джем, який терпiти не мiг проказувати молитви. – Нехай Волтер говорить. Вiн це ЛЮБИТЬ. Але коротко, Волте. Я вмираю з голоду.

Та Волтеровi так i не довелося проказувати молитву – анi довгу, нi коротку. Їх перебили.

– А хто це спускаеться пагорбом вiд дому пастора? – мовила Дi.




IV. Пасторськi дiти


З тiтки Марти, як усi й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередiта недарма вважали чоловiком неуважним i дуже до всiх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домi Глен Сент Мерi, попри увесь бруд i розгардiяш, панував приемний домашнiй затишок. Навiть критично налаштованi гленськi господинi це вiдчували, а тому iхнiй осуд мимохiть ущух. Можливо, його чари частково були спричиненi випадковим збiгом обставин: по сiрих, оббитих дошками стiнах будинку вилися розкiшнi винограднi лози, довкола них вiльно, наче давнi знайомi, з’юрмилися товариськi акацii та ялини, а з парадних вiкон вiдкривався прекрасний вигляд на гавань i пiщанi дюни. Та все це було тут i за попередника пана Мередiта, коли пасторський дiм був найохайнiшим, найчепурнiшим i найшанованiшим у Гленi. Тож своiми чарами дiм мав бiльшою мiрою завдячувати новим мешканцям. Тепер у ньому панувала атмосфера веселощiв i дружби, його дверi завжди були для всiх вiдчиненi, а його внутрiшнiй i зовнiшнiй свiти немов поедналися, взявшись за руки. Єдиним законом, яким керувались у пасторському домi, була любов.

Парафiяни пана Мередiта казали, що вiн розбестив своiх дiтей. І, цiлком iмовiрно, так i було. Беззаперечним було те, що сварити iх вiн не мiг. «У них немае матерi», – казав вiн собi, зiтхаючи, коли до нього доходили звiстки про якiсь особливо кричущi витiвки його дiтей. Та вiн не вiдав нiчого й про половину iхнiх походеньок. Вiн належав до секти мрiйникiв. Вiкна його бiблiотеки виходили на цвинтар, але, походжаючи туди-сюди кiмнатою й роздумуючи про безсмертя душi, пастор навiть не здогадувався, що Джеррi та Карл тим часом весело граються в «довгу лозу» посеред надгробкiв просто в обителi похованих методистiв. До пана Мередiта iнодi приходило гостре усвiдомлення того, що дiти його були не так добре доглянутi – i фiзично, i морально, – як до смертi дружини, а ще вiн завжди пiдсвiдомо розумiв, що й дiм виглядав за господарювання тiтки Марти не так, як за життя Сесiлii, i iжа була вже не такою смачною. Та загалом пастор жив у свiтi книжок й абстракцiй, а тому, хоч його одяг рiдко був вичищений i хоч гленськi господинi з його блiдого виголеного лиця й худорлявих рук зробили висновок, що вiн недоiдае, та насправдi вiн зовсiм не був нещасним.

Якщо цвинтар узагалi можна назвати веселим мiсцем, то старий методистський цвинтар у Глен Сент Мерi був саме таким. Новий цвинтар, по той бiк методистськоi церкви, був мiсциною охайною й сумною – таким, яким i належить бути цвинтарю, а от старий так довго перебував пiд ласкавою й милостивою владою Природи, що там стало дуже затишно й приемно.

З трьох бокiв цвинтар був оточений кам’яним муром, що порiс дереном, iз хитким сiрим частоколом. За ним рядком росли високi стрункi ялини з густими й запашними гiлляками. Мур, зведений першими поселенцями Глена, був достатньо старий, щоб здаватися гарним. Зi щiлин у ньому проростали мох i трави, навеснi бiля його основи майорiли фiалки, а восени вiн пишався цвiтом айстр i золотушнику. Помiж каменями дружньо скупчувалися маленькi кущики папоротi, а де-не-де виростав великий лапатий орляк.

Зi схiдного ж боку не було нi паркана, анi кам’яного муру. Там цвинтар плавно переходив в ялиновi насадження, якi то пiдкрадалися ближче до могил, то тiкали вглиб, ховаючись серед густого лiсу. Повiтря тут завжди було наповнене схожими на звуки арфи голосами моря й перегуками старих посiрiлих дерев, а весняними ранками у вiттi в’язiв помiж двох церков пташиний хор прославляв життя, а не смерть. Юнi Мередiти так любили цей старий цвинтар!

Помiж перехняблених надгробкiв росли «садовi» ялини, плющ i м’ята. Пiщаний закуток побiля ялинового гаю геть порiс кущами чорницi. Тут можна було вiдшукати рiзноманiтнi надгробки трьох поколiнь – вiд плоских довгастих червоних плит iз пiсковику, що височiли на могилах перших поселенцiв, до страхiтливих новомодних «монументiв» i задрапiрованих урн. Один iз найновiших надгробкiв – iз найвищим i найпотворнiшим «монументом» на всьому цвинтарi, був зведений у пам’ять про такого собi Алека Дейвiса, який з народження був методистом, але взяв собi за дружину пресвiтерiанку з роду Дугласiв i все життя дотримуватися iхнiх релiгiйних приписiв. Та коли вiн помер, вона не наважилася поховати його в самотнiй могилу на пресвiтерiанському цвинтарi по той бiк затоки. Усi його родичi були похованi на методистському цвинтарi, тож Алек Дейвiс по смертi повернувся до них, а його вдова втiшила себе спорудженням пам’ятника, який вартував бiльше, нiж будь-який методист мiг собi дозволити. Юнi Мередiти його терпiти не могли, без жодноi на те причини, зате любили старi, плоскi, схожi на лави надгробки, порослi високою травою. З одного з таких надгробкiв вони й зробили собi лавку, на якiй оце зараз i повсiдалися. Джеррi, втомившись вiд гри в «довгу лозу», сидiв собi й грав на дримбi. Карл любовно спостерiгав за якимсь дивним жуком, на якого щойно натрапив. Уна намагалася зшити ляльцi сукенку, а Фейт, спершись на тонкi засмаглi руки, вимахувала босими ногами пiд мелодiю дримби.

У Джеррi було батькове чорне волосся й великi чорнi очi, та в нього вони не мерехтiли за мрiею, а горiли жвавими вогниками. Фейт же, котра сидiла поруч iз ним, носила свою вроду, немов троянда, – безтурботно й розкiшно. У неi були золотисто-карi очi, золотисто-каштановi кучерi й рожевi щiчки. Фейт надто багато смiялася, щоб здобути схвалення в татовiй парафii, й одного разу ось так шокувала стару панi Тейлор – невтiшну вдову по кiлькох чоловiках, – коли заявила прямо в церковному притворi: «Свiт – це НЕ пелена слiз, панi Тейлор. Вiн сповнений смiху й веселощiв».

Натомiсть маленька замрiяна Уна смiялася нечасто. У ii прямих темних косах не видно було пустотливих кучерiв, а в синiх мигдалеподiбних очах було щось жалiсне й задумливе. Їi ротик лише зрiдка розпливався у несмiливiй, так само задумливiй усмiшцi. Вона набагато вразливiше сприймала громадську думку, анiж Фейт, i постiйно терзала себе думками про те, що щось в iхньому способi життя було неправильне. Їй хотiлось усе налагодити, але вона не знала, як. Час вiд часу вона протирала пилюку на меблях – та лише тодi, коли iй вдавалося знайти ганчiрку, бо вона нiколи не лежала в одному й тому ж мiсцi двiчi. Коли натрапляла на щiтку для одягу, то намагалася почистити батькiв найкращий костюм для недiльноi служби, а одного разу навiть пришила гудзика грубою бiлою ниткою. Коли наступного дня пан Мередiт пiшов до церкви, усi парафiянки помiтили той гудзик, i ще кiлька тижнiв Жiноче Товариство допомоги тiльки про те й говорило.

Карл мав чистi, яснi темно-синi очi, якi дивилися вiдважно й рiшуче, – такi, як були в матерi, а ще ii каштанове з золотавими вкрапленнями волосся. Вiн знав усi комашинi секрети й мав якусь iнстинктивну прихильнiсть до бджiл та жукiв. Уна нiколи не любила сiдати поруч iз ним – бо ж хто його зна, яка ще дивна iстота може ховатись у нього за пазухою. Джеррi вiдмовлявся спати з ним, бо якось Карл узяв зi собою в лiжко маленького вужа. Тому Карл зi своiми чудернацькими друзями спав у своему старому лiжечку, яке було йому вже закоротке i в якому вiн не мiг випростатися. Може, i добре було, що тiтка Марта була пiдслiпувата й не помiчала нiчого, коли перестеляла йому постiль. А загалом вони були милою й веселою зграйкою дiтлахiв, i Сесiлii Мередiт, певно, було дуже гiрко, коли вона усвiдомила, що мусить iх покинути.

– А де б ви хотiли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Це питання вiдкрило перед дiтьми широке поле для мiркувань.

– Вибiр невеликий: цей цвинтар переповнений, – вiдповiв Джеррi. – Я, гадаю, хотiв би, щоб мене поховали в тому кутку бiля дороги. Там я мiг би чути, як повз проiжджають екiпажi й перемовляються мiж собою люди.

– А я б хотiла лежати в тому маленькому виярку пiд вiттям плакучоi берези, – мовила Уна. – На тiй берiзцi так полюбляють сидiти пташки, а зранку вони так завзято спiвають!

– А я – бiля Портерiв, бо там поховано стiльки дiтей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотiв?

– Я б узагалi не хотiв, щоб мене ховали, – вiдказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цiкавi iстоти!

– Якими, певно, хорошими були усi цi люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давнi панегiрики. – Здаеться, на всьому цвинтарi немае нiкого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращi за пресвiтерiанцiв.

– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котiв, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалi приносити iх на цвинтар.

– Дурницi, – вiдказала Фейт. – Люди, похованi тут, були нiчим не кращi за решту, Уно. Та коли хтось помирае, про нього можна говорити тiльки хороше, бо iнакше його привид повернеться й буде тебе переслiдувати. Менi про це розповiла тiтка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а вiн просто глянув наче крiзь мене й пробурмотiв: «Правда? Правда? А що е правда? Що Є правда, о, глузливий Пiлате?»[7 - Алюзiя на Бiблiю (Євангелiе вiд Івана 18:38) (прим. пер.).] Тож я й вирiшила, що це таки правда.

– Цiкаво, чи не повернеться з того свiту привид пана Алека Дейвiса й не почне мене переслiдувати, якщо я кину камiнь в урну на його надгробку? – запитав Джеррi.

– Тебе буде переслiдувати панi Дейвiс, – захихотiла Фейт. – Вона дивиться на нас у церквi так, нiби кiшка на мишей. Минулоi недiлi я покривлялася до ii племiнника, а вiн скорчив гримасу менi у вiдповiдь, i бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тiльки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячоi прочуханки. Я i до неi кривлялася б, але панi Елiот сказала менi, що ii в жодному разi не можна ображати.

– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав iй язика, i вiдтодi вона нiколи не лiкувалась у його тата, навiть коли ii чоловiк помирав, – сказав Джеррi. – Цiкаво, якi ж вони – тi Блайти?

– З вигляду вони менi сподобалися, – мовила Фейт. Пасторськi дiти були на станцii того дня, коли приiхали молодшi Блайти. – А ОСОБЛИВО менi сподобався Джем.

– У школi кажуть, що Волтер – справжне дiвчисько, – сказав Джеррi.

– Я в це не вiрю, – вiдповiла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.

– Ну, зате вiн пише вiршi. Минулого року вiн здобув нагороду за свiй вiрш – про це менi розповiв Бертi-Шекспiр Дрю. Мати Бертi думала, що нагорода мала дiстатися ЙОМУ, бо ж у нього таке iм’я, але Бертi сказав, що, хоч як би його не назвали, вiн не змiг би писати вiршi навiть для порятунку своеi душi.

– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тiльки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподiваюся, дiвчата виявляться хорошими. Бо бiльшiсть тутешнiх дiвчат менi не подобаються. Навiть тi, що здаються милими й приемними, – такi млявi й капризнi! Але двiйнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двiйнята завжди схожi одне на одного, а вони – рiзнi. Думаю, рудоволоса буде наймилiшою.

– Менi сподобалась iхня мама, – зiтхнула Уна. Уна заздрила дiтям, якi мали маму. Їй було лише шiсть, коли ii мати померла, та в неi залишилися дуже дорогоцiннi спогади, якi вона плекала у своiй душi, наче скарби, – спогади про обiйми в сутiнках, ранковi iгри, люблячi очi, нiжний голос i найсолодший, найвеселiший смiх.

– Кажуть, вона не така, як iншi люди, – сказав Джеррi.

– Панi Елiот каже, що це тому, що вона так нiколи й не виросла, – пояснила Фейт.

– Але ж вона вища за саму панi Елiот!

– Так, так, але в душi – панi Елiот каже, що панi Блайт у душi – досi маленька дiвчинка.

– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.

Тепер вони всi почули цей запах. Найприемнiший у свiтi запах линув у спокiйному вечiрньому повiтрi з невеличкоi лiсистоi долини за пагорбом, на якому стояв дiм пастора.

– Вiд цього запаху менi хочеться iсти, – сказав Джеррi.

– А в нас на вечерю був тiльки хлiб iз мелясою, а на обiд – наша холодна «одноманiтнiсть», – жалiбно мовила Уна.

Тiтка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати ii кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закiнчувалася. Цiй стравi Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманiтнiсть», i вiдтодi в пасторському домi ii незмiнно називали лише так.

– Ходiмо подивимося, звiдки долинае цей запах, – сказав Джеррi.

Вони усi пiдвелися, весело, нiби маленькi цуценята, пробiглися галявиною, перелiзли через паркан i помчали вниз по вкритому мохом схилу, слiдуючи за тим принадним запахом, що з кожним кроком ставав дедалi сильнiшим. За кiлька хвилин вони захекано спинились у святая святих Веселковоi Долини, де юнi Блайти саме збиралися проказувати молитву й приступати до iжi.

Пасторськi дiти сором’язливо зупинилися. Уна пошкодувала, що вони так необдумано поспiшили, але Дi Блайт трималась гiдно в будь-якiй ситуацii. Вона вийшла наперед, дружньо посмiхнувшися.

– Гадаю, я знаю, хто ви, – мовила вона. – Ви з пасторського дому, чи не так?

Фейт кивнула, i на щоках у неi з’явились ямочки.

– Ми почули запах вашоi форелi, i нам стало цiкаво, що тут вiдбуваеться.

– Сiдайте з нами й допоможiть нам ii з’iсти, – запропонувала Дi.

– Певно, у вас немае форелi на стiлькох людей, – сказав Джеррi, жадiбно дивлячись на бляшаний тарiль.

– Нi, у нас ii повно – по три рибини на кожного, – вiдповiв Джем. – Сiдайте.

Бiльше просити iх не було потреби. Усi вони враз посiдали на порослi мохом каменюки й узялись iсти. Бенкетували весело й довго. Нан i Дi, певно, вмерли б зi страху, якби дiзналися про те, що добре знали Фейт i Уна, – що Карл у кишенi куртки тримав двох мишей. Та вони про це так i не дiзналися, тож це iм нiяк i не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обiднiм столом? Коли було з’iдено останню форель, пасторськi та iнглсайдськi дiти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому. Вони нiби знали одне одного завжди, i так триватиме й надалi. Плем’я Йосипа знайшло собi подiбних.

Вони переповiли одне одному свое коротке минуле. Пасторськi дiти дiзналися про Ейвонлi та Зеленi Дахи, про традицii Веселковоi Долини й про маленький будиночок на березi гаванi, де народився Джем. Інглсайдськi дiти ж почули про Мейвотер, де Мередiти жили до переiзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – пiвня.

Фейт переважно обурювалася, бо всi глузували з того, що вона приручила пiвня. Та Блайти iй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.

– Такий гарний пiвень, як Адам, – нiчим не гiрший вiд собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби вiн був канаркою, нiхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрiбного жовтого курчати. Менi його дала панi Джонсон iз Мейвотера. Усiх його братiв i сестер з’iла ласиця. Я назвала його на честь чоловiка панi Джонсон. А ляльок i котiв я нiколи не любила. Коти надто пiдступнi, а ляльки просто НЕЖИВІ.

– А хто живе в будинку он там нагорi? – запитав Джеррi.

– Панна Розмарi та панна Еллен Вест, – вiдповiла Нан. – Ми з Дi цього лiта братимемо уроки музики в панни Розмарi.

Уна дивилася на щасливих двiйнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто нiжним для заздрощiв. Ох, якби ж i вона могла брати уроки музики! То була одна з мрiй ii маленького потайного життя. Та нiкому таке навiть на думку не спадало.

– Панна Розмарi дуже мила й завжди гарно вдягаеться, – сказала Дi. – А волосся в неi кольору мелясовоi цукерки, – задумливо додала вона, бо, як i мати, нiяк не могла змиритися з кольором своiх кiс.

– Менi й панна Еллен подобаеться, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила до церкви. Але Дi вона лякае.

– У неi такi чорнi брови й такий грубий голос! – пояснила Дi. – О, як же ii боявся Кеннет Форд, коли був малим! Мама розповiдала, буцiм першого разу, коли панi Форд привела його в недiлю до церкви, там була панна Еллен, i сидiла вона прямо за ним. Побачивши ii, Кеннет одразу ж почав кричати й кричав так доти, доки панi Форд його не вивела.

– А хто така панi Форд? – зацiкавлено спитала Уна.

– О, Форди тут не живуть. Вони приiжджають лише влiтку, а цього лiта не приiдуть. Вони живуть у тому маленькому будиночку на узбережжi бiля гаванi, де колись мешкали мама з татом. Хотiла б я, щоб ви побачили Персiс Форд. Вона така гарна, хоч картину з неi пиши.

– Я чула про панi Форд, – втрутилася Фейт. – Бертi-Шекспiр Дрю розповiдав менi про неi. Чотирнадцять рокiв тому вона вийшла замiж, i ii чоловiк був мертвий, а тодi воскрес.

– Нiсенiтницi, – сказала Нан. – Усе було зовсiм не так. Бертi-Шекспiр нiколи не може нiчого до пуття розповiсти. Я знаю всю iсторiю й колись вам ii переповiм, але не зараз, бо вона дуже довга, а нам уже пора додому. Мама не хоче, щоб ми допiзна засиджувалися надворi в такi росянi вечори.

Тим часом за пасторських дiтей не хвилювався нiхто. Тiтка Марта вже спала, а сам пастор досi був надто поглинутий мiркуваннями про безсмертя душi, щоб пам’ятати про смертнiсть тiла. Але юнi Мередiти також пiшли додому, а в головах у них вже поставали мрii про веселi прийдешнi часи.

– Гадаю, у Веселковiй Долинi навiть гарнiше, нiж на цвинтарi, – сказала Уна. – А ще я просто обожнюю любих Блайтiв. ТАК добре, коли можеш когось полюбити, адже часто в тебе просто НЕ ВИХОДИТЬ. Минулоi недiлi пiд час проповiдi тато сказав, що ми повиннi любити всiх. Але як? Як можливо полюбити панi Дейвiс?

– О, тато просто сказав так за кафедрою, – безтурботно вiдказала Фейт. – У нього забагато здорового глузду, щоб насправдi так думати.

Юнi Блайти пiшли до Інглсайду – усi, окрiм Джема, який вислизнув на кiлька хвилин й подався в дальнiй закуток Веселковоi Долини. Там росли конвалii, а Джем нiколи не забував назбирати букет для мами, поки вони ще цвiли.




V. Пришестя Мерi Венс


– Сьогоднi один iз тих днiв, коли вiдчуваеш, що щось мае статися, – сказала Фейт, готова одразу ж вiдповiсти на поклик кришталево чистого повiтря й блакитних пагорбiв.

Вiд захвату вона обхопила себе руками й узялася танцювати на старому надгробку Єзекii Поллока, нажахавши цим двох старих ледi, якi саме проiжджали повз, коли Фейт стрибала навколо надгробка на однiй нозi, метеляючи iншою в повiтрi й розмахуючи руками.

– І це, – простогнала одна стара ледi, – донька нашого пастора!

– А чого ще можна було очiкувати в сiм’i вдiвця? – простогнала iй у вiдповiдь iнша стара ледi, а тодi вони двое скрушно похитали головами.

То був суботнiй ранок, i Мередiти вийшли на прогулянку в намоклий вiд роси свiт iз радiсним усвiдомленням того, що сьогоднi в них вихiдний. Їм завжди нiчого було робити у вихiднi. Навiть Нан та Дi Блайти суботнiми ранками мали деякi хатнi справи, а доньки пастора були вiльнi блукати, де iм заманеться, вiд рум’яного свiтанку аж до росяного вечора, якщо це iх тiшило. І це таки ТІШИЛО Фейт, та Уна вiдчувала потайне, гiрке приниження вiд того, що iх нiколи нiчого не вчили. Їi однокласницi вмiли готувати, шити та в’язати, i тiльки вона була в хатнiх справах маленькою невiгласкою.

Джеррi запропонував оглянути поближнi землi, тож вони вирушили в путь крiзь ялиновий гай, пiдiбравши дорогою Карла, який саме стояв навколiшки в мокрiй травi й спостерiгав за своiми улюбленими мурахами. Проминувши гай, вони вийшли на пасовище пана Тейлора, всипане блiдими, наче привиди, кульбабами. У вiддаленому кутi пасовища притулилася стара розвалена стодола, де пан Тейлор iнодi зберiгав надлишки сiна, та, окрiм того, нi для чого iншого ii вже не можна було використати. Туди-то й рушили юнi Мередiти й блукали кiлька хвилин долiшнiм поверхом стодоли.

– Що це було? – раптово прошепотiла Уна.

Усi стали прислухатися. З копицi сiна нагорi долинав ледь чутний, але виразний шелест. Юнi Мередiти перезирнулися.

– Там щось е, – видихнула Фейт.

– Я полiзу туди й подивлюся, що це, – рiшуче мовив Джеррi.

– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.

– Нi, я пiду.

– Тодi ми всi пiдемо з тобою, – сказала Фейт.

Тож усi четверо полiзли хиткою драбиною догори: Джеррi та Фейт – зовсiм-таки безстрашно, Уна – зблiднувши вiд переляку, а Карл – досить неуважно, розмiрковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорi кажана. Вiн так хотiв побачити кажана при денному свiтлi!

Пiднявшись драбиною на копицю сiна, вони побачили те, що викликало той шелест, i вiд цього видовища iм аж мову вiдняло на кiлька хвилин.

У маленькому гнiздечку посеред сiна згорнулася дiвчинка, яка виглядала так, наче щойно прокинулася. Побачивши iх, вона, тремтячи, досить непевно звелася на ноги, i в яскравому сонячному свiтлi, що линуло з обплетеного павутиною вiконця позаду, вона змогла розгледiти ii худеньке, спалене на сонцi личко, блiде навiть попри засмагу. Волосся ii було заплетене у двi грубi, схожi на мотузки, коси, а очi в неi були дуже дивнi – «зовсiм бiлi», як подумали пасторськi дiти, поки вона поглядала на них хоча й трохи зухвало, та все ж з якоюсь гiркотою. Вони справдi були такi блiдо-блакитнi, що здавалися майже бiлими, особливо в порiвняннi з тоненькою чорною смужкою довкола райдужки. Дiвчинка була боса й з непокритою головою, а вдягнута була в стару, вицвiлу й подерту клiтчасту сукенку, надто тiсну й закоротку для неi. Що ж до вiку, то, дивлячись на ii маленьке виснажене личко, важко було припустити, скiльки iй рокiв, але зрiст виказував, що дiвчинцi близько дванадцяти.

– Хто ти? – спитав Джеррi.

Дiвчинка озирнулася назад, нiби в пошуках шляху до втечi, а тодi, здавалося, поступилася, ледь помiтно затремтiвши з вiдчаю.

– Я Мерi Венс, – вiдповiла вона.

– Звiдки ти прийшла? – продовжив Джеррi.

Мерi, замiсть того щоб вiдповiсти, раптово сiла, чи то пак впала, на сiно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неi й обiйняла ii худенькi тремтячi плечi.

– Облиш ii, – закомандувала вона до Джеррi, а тодi обiйняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твоi друзi.

– Я так… так… зголоднiла, – заголосила Мерi. – Я… я iла востанне в четвер уранцi, а вiдтодi хiба що трохи води випила зi струмка поблизу.

Пасторськi дiти з жахом перезирнулися. Фейт зiрвалася на ноги.

– Першi нiж скажеш ще хоч слово, ходiмо з нами в пасторський дiм, поiси чогось.

Мерi здригнулася.

– О, нi… я не можу. Що скажуть вашi мама й тато? Вони ж вiдiшлють мене назад!

– У нас немае мами, а татовi байдуже, як i тiтцi Мартi. Ходiмо, кажу тобi, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.

Чи ж ця чудернацька дiвчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозi?

Мерi скорилася. Вона була така слабка, що не могла навiть самотужки зiйти вниз драбиною, та дiти якось допомогли iй спуститись i повели ii через поле на кухню пасторського дому. Тiтка Марта, яка саме замiшувала звичне суботне вариво, не звернула на неi жодноi уваги. Фейт й Уна забiгли до комори й викрали звiдти трохи iжi – холодну «одноманiтнiсть», хлiб, масло, молоко й шматок сумнiвного пирога.

Мерi Венс накинулася на iжу пожадливо й неперебiрливо, а пасторськi дiти тим часом стояли довкола неi й спостерiгали. Джеррi помiтив, що в неi були гарнi вуста й дуже милi рiвненькi бiлi зубки. А Фейт виявила, потай жахнувшись, що на Мерi не вдягнуто бiльш нiчого, окрiм тiеi подертоi, вицвiлоi сукенки. Уна ж була сповнена щирого жалю до дiвчинки, а Карл – подиву, i всi вони просто вмирали з цiкавостi до новоприбулоi.

– А тепер ходiмо на цвинтар, розповiси нам трохи про себе, – закомандувала Фейт, коли апетит Мерi трохи вгамувався.

Тепер уже Мерi охоче погодилася. Їжа повернула iй природну жвавiсть i розв’язала ii балакучий язичок.

– Ви ж не скажете нiчого своему татовi, якщо я вам розповiм? – поставила умову Мерi, коли ii всадовили на надгробок пана Поллока.

Навпроти неi в гострому передчуттi таемниць i пригод рядочком посiдали пасторськi дiти. Щось таки ТРАПИЛОСЯ того дня, як вони й очiкували.

– Нi, не скажемо.

– Обiцяете?

– Обiцяемо.

– Ну, я втекла. Я жила з панi Вайлi з iншого боку гаванi. Знаете ii?

– Нi.

– Ну, воно й на краще. Вона страшна жiнка. Лишенько, як же ж я ii ненавиджу! Вона загнала мене ледь не до смертi, а iсти вдосталь i близько не давала, та ще й била мене майже щодня. Ось, гляньте-но.

Мерi засукала подертi рукави й показала дiтям кiстлявi рученята й худi порепанi долоньки, аж чорнi вiд синцiв. Пасторськi дiти затремтiли з жаху. Фейт уся аж побагровiла вiд обурення, а очi Уни наповнилися слiзьми.

– У середу ввечерi вона лупцювала мене палицею, – байдуже пояснила Мерi, – бо я дала коровi хвицнути ногою й перекинути вiдро з молоком. А звiдки ж я мала знати, що та бiсова корова збираеться хвицяти ногами?

По спинах ii слухачiв пробiгла дрож – радше приемна, анiж навпаки. Вони нiколи б навiть не наважилися використовувати такi непевнi слова, але можливiсть почути, як iх говорить хтось iнший – та ще й дiвчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мерi Венс однозначно була цiкавою iстотою.

– Я не звинувачую тебе за те, що ти втекла, – сказала Фейт.

– О, я не тiкала через те, що вона мене лупцювала. То бувало кожного дня, то я вже збiса добре до цього звикла. Не, я вже тиждень планувала дати драла звiдти, бо дiзналася, що панi Вайлi збираеться здати свою ферму в оренду й переiхати до Лоубриджа, а мене вiддати своiй кузинi з Шарлоттауна. ТАКОГО я вже не збиралася терпiти! Вона навiть гiрша за панi Вайлi. Панi Вайлi минулого лiта позичала менi iй на мiсяць, то я б краще зi самим дияволом жила!

І вдруге по спинах дiтей пробiгла дрож. Та цього разу Уна виглядала знiяковiло.

– От я й вирiшила покiнчити з цим i втекти. Мала сiмдесят центiв, якi менi ще навеснi дала панi Кроуфорд за те, що я посадила iй картоплю. А панi Вайлi про це нi сном нi духом, бо вона якраз навiдувала свою кузину, коли я ii садила. Я собi думала, що втечу нишком до Глена, а тодi куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу. Я, знаете, дуже енергiйна – зовсiм не ледача. То в четвер уранцi я й втекла, поки панi Вайлi ще спала, i пiшла до Глена – шiсть миль iшла пiшки. А коли прийшла на станцiю, то виявила, що згубила всi грошi. Поняття не маю, як i де. Ну, не було iх, та й усе. Я не знала, що менi було робити. Якби повернулася до Вайлi, вона б iз мене сiм шкур здерла. То я й сховалася в тiй старiй стодолi.

– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррi.

– Не знаю. Певно, повернуся назад i вип’ю свою гiрку чашу. Тепер, коли я наiлася, то, думаю, зможу це стерпiти.

Та за вдаваною хоробрiстю в очах Мерi ховався страх. Уна раптово перелiзла з одного надгробка на iнший, ближче до Мерi, й обiйняла ii за плечi.

– Не повертайся туди. Залишайся з нами.

– О, панi Вайлi прийде по мене, – вiдказала Мерi. – Певно, вона вже й на мiй слiд напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тiтка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирiшила, що зможу втекти. Вона б i з того свiту мене дiстала. Та менi в неi було так погано!

Голос Мерi затремтiв, та вона соромилася виявляти свою слабкiсть.

– Навiть собацi краще живеться, анiж менi було цi чотири роки, – зухвало пояснила вона.

– Ти жила з панi Вайлi чотири роки?

– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптаунi, коли менi було вiсiм.

– Це ж звiдти й панi Блайт! – вигукнула Фейт.

– Я провела в сиротинцi два роки. Мене туди вiдправили, як менi було шiсть. Мамка моя повiсилася, а тато собi горлянку перерiзав.

– Який жах! А чому ж так?

– Пиячили, – лаконiчно вiдповiла Мерi.

– І в тебе немае нiяких родичiв?

– Не, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цiлоi купи родичiв. Мое повне iм’я – Мерi-Марта-Люсiлла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут е довше iм’я за мое? Мiй дiд був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речi, теж мене били. Ой, та мене стiльки лупцювали, що я вже й нiби полюбила це.

Мерi похитала головою. Вона вiдчувала, що пасторським дiтям ii шкода, а iй не хотiлося, щоб ii жалiли. Вона хотiла, щоб iй заздрили. Дiвчинка весело роззирнулася довкола. Тепер, бiльше не затьмаренi голодом, ii чудернацькi очi здавалися прекрасними. Вона ще покаже цим дiтлахам свою справжню сутнiсть!

– А ще я страшенно багато хворiла, – гордо заявила вона. – Не так багато дiтей змогли б пройти через те ж, що i я. Я мала i скарлатину, i кiр, i свинку, i бешиху, i коклюш, i навiть ПЕВМОНІЮ.

– А ти була колись смертельно хвора? – спитала Уна.

– Не знаю, – засумнiвалася Мерi.

– Звiсно ж, нi, – глузливо вiдказав Джеррi. – Коли ти смертельно хворий, то вмираеш.

– О, ну, я точно нiколи не вмирала, – мовила Мерi, – але якось мало не вiддала кiнцi. Усi вже було подумали, що я вмерла, вже й збиралися на стiл класти, а я взяла й вiджила.

– А як це – бути напiвмертвим? – з цiкавiстю запитав Джеррi.

– Та нiяк. Я ще кiлька днiв опiсля нiчого про те не знала. То було тодi, коли я мала ПЕВМОНІЮ. Панi Вайлi не хотiла кликати лiкаря – казала, що не буде так тратитися заради якоiсь прислужницi. Стара Крiстiна МакАлiстер тодi лiкувала мене припарками й таки поставила мене на ноги. Та деколи я шкодую, що не померла тодi ще наполовину й не покiнчила з цим усiм. Менi б так було тiльки краще.

– Хiба якби ти потрапила до раю, – досить непевно мовила Фейт.

– Ну, а куди ж iще можна потрапити? – спантеличено зажадала вiдповiдi Мерi.

– Ще можна до пекла, ти ж знаеш, – сказала Уна, стишуючи голос й обiймаючи Мерi, щоб полегшити тягар такого припущення.

– Пекло? А що це таке?

– Це ж там живе диявол, – сказав Джеррi. – Ти мала чути про нього, бо ж згадувала його.

– О, так, але я не знала, що вiн живе в якомусь мiсцi. Думала, вiн просто блукае собi довкола. Пан Вайлi iнодi згадував про пекло, коли ще був живий. Вiн завжди когось туди посилав. Я собi думала, що то якась мiсцина в Нью-Брансвiку, звiдки вiн родом.

– Пекло – жахливе мiсце, – сказала Фейт так драматично-вдоволено, як тiльки можна розповiдати про всiлякi страхiття. – Лихi люди потрапляють туди пiсля смертi й довiку горять у вогнi.

– Хто тобi таке сказав? – недовiрливо запитала Мерi.

– Так написано в Бiблii. І пан Ісаак Крозерс iз Мейвотера говорив нам те саме в недiльнiй школi. Вiн був старостою в церквi й усе про це знае. Але тобi нiчого хвилюватися. Якщо будеш поводитися чемно, то пiдеш до раю, а як будеш погана, то, певно, таки до пекла.

– Не, в пекло я не пiду, – рiшуче вiдказала Мерi – Хай яка вже я погана, горiти у вогнi я не хочу. Я ж знаю, як воно, – колись випадково взяла в руки розпечену кочергу. А що треба робити, щоб бути хорошою?

– Треба ходити до церкви та в недiльну школу, читати Бiблiю й молитися щовечора, а ще робити пожертви на мiсiонерську дiяльнiсть, – пояснила Уна.

– Стiльки всього! – вигукнула Мерi. – Може, щось iще?

– Ще треба просити в Бога, щоб пробачив тобi грiхи.

– Але я н-нiколи iх не вчиняла, – сказала Мерi. – Що взагалi таке той грiх?

– О, Мерi, та ж iх усi чинять, тож i ти точно грiшила. Чи ж ти нiколи не казала неправди?

– Купу разiв, – вiдповiла Мерi.

– А це страшний грiх, – урочисто мовила Уна.

– То ти хочеш сказати менi, – домагалася пояснень Мерi, – що мене вiдправлять до пекла за те, що я час вiд часу брехала? Але ж я була ЗМУШЕНА. Пан Вайлi одного разу всi кiстки б менi переламав, якби я йому не збрехала. Мене цi брехнi знаете, скiльки разiв рятували!

Уна зiтхнула. Непросто було розiбратися з такою кiлькiстю складних питань. Вона здригнулася на думку про те, як воно – коли тебе жорстоко б’ють. Скорiш за все, вона б тодi теж збрехала. Вона стиснула маленьку мозолисту долоньку Мерi.

– А це едина сукня, яку ти маеш? – запитала Фейт, чия весела натура не бажала надовго зупинятися на неприемних темах.

– Та я просто надягнула ii, бо вона вже зовсiм нi до чого не годиться, – вигукнула Мерi, зашарiвшись. – Одяг менi купувала панi Вайлi, а я не хотiла бути iй щось винна. Я ж-бо чесна! Якщо я собi зiбралася тiкати, то не хотiла брати з собою нiчогiсiнько з того, що належить ЇЙ i хоча б чогось вартуе. Коли я виросту, то сама куплю собi блакитну атласну сукенку. Та й ваш одяг не такий уже й чудовий. Я думала, пасторськi дiти завжди гарно вбранi.

Очевидним було те, що Мерi була дiвчиною з характером i мала вразливi мiсця. Та був у нiй якийсь дивний, дикий шарм, яким вона всiх полонила. Того дня ii привели у Веселкову Долину й вiдрекомендували Блайтам як «подругу, що живе по той бiк затоки й приiхала в гостi». Блайти прийняли ii без жодних запитань, може, тому, що вона на той момент мала цiлком поважний вигляд. Пiсля обiду, пiд час якого тiтка Марта знай щось бурмотiла собi пiд нiс, а пан Мередiт перебував у напiвпритомному станi, свою недiльну проповiдь, Фейт наполягла, щоб Мерi надягнула одну з ii суконь i ще дещо з ii гардеробу. А з акуратно заплетеними косами Мерi взагалi виглядала цiлком прийнятно. Як товаришка по грi вона теж iм чудово пiдходила, адже знала кiлька нових i захопливих iгор, а iсторiям ii нiколи не бракувало перчинки. Насправдi деякi ii вислови навiть змушували Нан та Дi поглядати на неi скоса. Вони були не зовсiм певнi, що подумала б iхня мати про нову товаришку, та добре розумiли, якою була б думка Сьюзан. Та Мерi ж була гостею в пасторському домi, тож не могла бути лихою.

Коли настав час лягати спати, дiти зiткнулися з однiею проблемою: де ж мала спати Мерi?

– Ти ж знаеш, ми не можемо постелити iй у кiмнатi для гостей, – збентежено сказала Фейт Унi.

– У мене у волоссi нiчого немае! – ображено вигукнула Мерi.

– О, та я не ЦЕ мала на увазi, – запротестувала Фейт. – У кiмнатi для гостей страшенний розгардiяш. Мишi прогризли велетенську дiрку в перинi й улаштували собi там нору. Ми про це й не знали, аж доки тiтка Марта минулого тижня не вклала преподобного пана Фiшера з Шарлоттауна спати в тiй кiмнатi. ВІН же скоро про все дiзнався! А тодi татовi довелося покласти його у свое лiжко й пiти спати на диванi в бiблiотецi. Тiтка Марта поки ще не мала часу привести до ладу те лiжко, тож там не можна спати НІКОМУ, незалежно вiд того, наскiльки чисте у вас волосся. А наша кiмната така маленька, та й лiжко невеличке, тому разом спати не вийде.

– Я можу переночувати на копицi сiна в тiй старiй стодолi, якщо позичите менi якусь ковдру, – по-фiлософськи мовила Мерi. – Минулоi ночi було прохолодно, та я спала й на гiрших лiжках.

– О, нi-нi, так не можна, – вiдказала Уна. – Фейт, у мене е план. Пам’ятаеш той старий тапчан на горищi, зi старим матрацом, який залишився ще вiд колишнього пастора? Давай вiзьмемо туди постiль iз кiмнати для гостей i вкладемо Мерi там. Ти ж не проти спати на горищi, Мерi? Воно якраз над нашою кiмнатою.

– Менi будь-яке мiсце пiдiйде. Ой, та я нiколи в життi не мала нормального мiсця для спання. У панi Вайлi я спала в комiрцi над кухнею. Влiтку крiзь дiри в даху на мене падав дощ, а взимку – снiг. А за лiжко менi правила копиця сiна на пiдлозi. Тож менi вже все одно, де спати.

Горище пасторського дому було низьким, видовженим i затiненим, а в обгородженому кутi на пiддашшi стояло лiжко, яке й застелили для Мерi вишуканими пiдшитими простирадлами й вишитою ковдрою, котрi колись iз такою гордiстю вишивала Сесiлiя Мередiт спецiально для гостьовоi кiмнати в новому домi й котрi пережили навiть досить сумнiвне прання тiтки Марти. Дiти побажали одне одному доброi ночi, i пасторський дiм оповила тиша. Уна саме засинала, коли почула звуки, що долинали з кiмнати нагорi. Тi звуки змусили ii раптово пiдвестись.

– Чуеш, Фейт? Мерi плаче, – прошепотiла вона.

Та Фейт уже заснула, тож нiчого не вiдповiла. Уна вислизнула з лiжка й прокралась у своiй бiлiй нiчнiй сорочцi в передпокiй, а звiдти на горище. Скрипуча пiдлога виказувала ii наближення, тож, коли вона дiйшла до кутка, в якому спала Мерi, ii зустрiла мiсячна тиша й лише маленький нерухомий горбик посерединi лiжка.

– Мерi, – прошепотiла Уна.

Вiдповiдi не було.

Уна пiдкралася ближче до лiжка й потягнула за ковдру.

– Мерi, я знаю, що ти плачеш. Я все чула. Тобi тут самотньо?

Мерi раптово визирнула з-пiд ковдри, але нiчого не вiдповiла.

– Можна я ляжу бiля тебе? Менi холодно, – мовила Уна, тремтячи вiд холодного вiтру, що вривався в маленьке вiдчинене вiконце на горищi вривався вiтер з пiвнiчного узбережжя.

Мерi посунулася, i Уна притулилася бiля неi.

– ТЕПЕР тобi не буде самотньо! Нам не слiд було першоi ж ночi лишати тебе саму.

– Менi не було самотньо, – фиркнула Мерi.

– Чому ж тодi ти плакала?

– О, я просто була сама та й почала собi думати про рiзне. А тодi я подумала про те, що доведеться повернутися до панi Вайлi… а вона мене лупцюватиме за те, що я втекла… i… i… i ще про те, що я пiду до пекла за своi брехнi. Мене це страшенно турбуе!

– О, Мерi! – згорьовано вигукнула бiдолашна Уна. – Не думаю, що Бог вiдiшле тебе до пекла за те, що ти обманювала, бо ж ти не знала, що це неправильно. Вiн просто НЕ ЗМОЖЕ так вчинити! Адже ж вiн добрий i милостивий. Та тепер, звiсно, ти не повинна бiльше брехати, бо знаеш, що це погано.

– Якщо я не зможу брехати, що ж зi мною буде? – запитала Мерi, схлипуючи. – ТИ цього не зрозумiеш. Ти нiчого про це не знаеш. У тебе е дiм i люблячий батько – хоча й здаеться, що вiн присутнiй тут хiба що наполовину. Та в будь-якому разi вiн тебе не б’е, ти маеш вдосталь iжi – хоча та ваша тiтка ЗОВСІМ не петрае в куховарiннi. О, та сьогоднi я вперше, вiдколи себе пам’ятаю, почуваюся ситою! Мене все життя лупцювали, за винятком тих двох рокiв, що я провела в сиротинцi. Там мене не били, i то було досить непогано, хоча директорка була страшенно злюча. Виглядала завжди так, нiби хоче менi голову вiдiрвати. Та панi Вайлi – то чистий жах, i менi до смертi страшно, як подумаю, що треба до неi вертатися.

– Може, тобi не доведеться. Може, ми придумаемо, як тобi допомогти. Давай разом попросимо Бога, щоб тобi не треба було повертатися до панi Вайлi. Ти ж проказуеш перед сном молитву, Мерi?

– О, так, я завжди проказую один старий вiршик перед сном, – байдуже вiдповiла Мерi. – Та просити про щось конкретне я собi нiколи й не думала. Нiхто в цiлому свiтi нiколи про мене не дбав, тож, думаю, i Бог цим не переймався б. Це про ТЕБЕ вiн, певно, бiльше дбае, бо ж ти донька пастора.

– Мерi, я певна, що Господь дбае точнiсiнько так само й про тебе, – мовила Уна. – Йому все одно, хто твоi батьки. Просто попроси Його – i я попрошу з тобою.

– Добре, – погодилася Мерi. – Якщо це нiчим не зарадить, то шкоди, певно, теж не завдасть. Та якби ти знала панi Вайлi так само добре, як я, то не думала б, що Бог захотiв би мати з нею справу. Ну, та в будь-якому разi я бiльше не буду через це плакати. Тут набагато краще, нiж минулоi ночi в тiй старiй стодолi, яка аж кишiла мишами. Поглянь на маяк Чотирьох Вiтрiв! Хiба ж не красиво?

– Це едине вiкно, з якого його видно, – сказала Уна.  – Я люблю дивитися на нього.

– Справдi? Я теж. Я дивилася на нього з горища в домi Вайлi, i то була моя едина вiдрада. Коли мене все тiло болiло вiд побоiв, я собi виглядала на нього й забувала, де болить. Я думала про кораблi, що вiдпливають з гаванi, й уявляла, буцiм я теж пливу на одному з них кудись далеко-далеко – геть вiд усього. Зимовими вечорами, коли маяк не свiтився, менi ставало так самотньо! Скажи, Уно, чому ви всi такi добрi до мене, хоч я просто якась незнайомка?

– Бо такими слiд бути. У Бiблii сказано, що треба бути добрим до всiх.

– Справдi? Ну, тодi, певно, бiльшiсть людей на те не зважають. Не пам’ятаю, щоб хтось колись був добрий до мене – скiльки живу, такого не було. Скажи, Уно, а правда ж, тiнi он там на стiнi такi гарнi? Вони схожi на зграю пташок, що нiби танцюють у небi. А ще знаеш, Уно, ви всi менi так сподобалися – i ви, i Джем iз Волтером, i Дi, але та Нан менi зовсiм не до душi. Вона така пихата!

– О, нi, Мерi, вона зовсiм не пихата, – завзято заперечила Уна. – Анiскiлечки!

– Нi, я не вiрю. Кожен, хто так задирае голову, як вона, – пихатий! Вона менi не подобаеться.

– А МИ всi ii дуже любимо!

– О, гадаю, ii ви любите бiльше, нiж мене? – iз заздрiстю мовила Мерi. – Правда?

– Мерi, та ж… ii ми знаемо вже багато тижнiв, а тебе лише кiлька годин, – затинаючись, вiдказала Уна.

– То ви таки любите ii бiльше, нiж мене? – розлютилася Мерi. – Все ясно! То й любiть собi ii на здоров’я! Та МЕНІ байдуже, Я можу обiйтися й без вас.

З цими словами вона рвучко обернулася до стiни.

– Ох, Мерi, – мовила Уна, нiжно обiймаючи ображену Мерi за плечi, – не кажи такого. Ти менi дуже подобаешся! А тепер менi так гiрко вiд твоiх слiв.

Мерi нiчого не вiдповiла. Уна схлипнула. Тiеi ж митi Мерi розвернулась i вхопила Уну у ведмежi обiйми.

– Тихо, – закомандувала вона. – Не плач через те, що я сказала. Я була гiрша вiд диявола, коли сказала це. Та з мене треба шкуру живцем зняти – ви ж-бо всi були такi добрi до мене! Менi слiд було подумати, що вам всi мали б подобатися бiльше, нiж я. Я ж заслуговую всiх тих побоiв, якi одержувала. А тепер заспокойся. Якщо ти далi плакатимеш, я пiду прямо до гаванi в цiй нiчнiй сорочцi й утоплюся там!

Ця жахлива погроза змусила Уну стримати свiй плач. Мерi витерла iй сльози мереживною оборкою з подушки, а тодi, помирившись, вони пригорнулись одна до одноi й дивилися, як танцюють тiнi виноградних лоз на залитiй мiсячним сяйвом стiнi, аж поки не поснули.

А тим часом унизу преподобний Джон Мередiт ходив туди-сюди своею бiблiотекою з натхненним обличчям й очима, що свiтилися вiд захвату, обмiрковуючи завтрашню проповiдь, i не здогадувався, що пiд його дахом зараз перебувае маленька самотня душа, що заблукала серед темряви й невiгластва, нажахана й оточена зусiбiч труднощами, надто складними, щоб подолати iх у нерiвнiй боротьбi з великим байдужим свiтом.




VI. Мерi залишаеться в пасторському домi


Наступного дня пасторськi дiти узяли Мерi Венс зi собою до церкви. Спочатку вона була проти.

– Хiба ж ти не ходила до церкви по той бiк затоки? – запитала Уна.

– Та звiсно. Панi Вайлi не часто переймалася тим, щоб ходити до церкви, але я ходила щоразу, як тiльки вдавалося вирватися. Я була така рада, коли можна було пiти кудись i посидiти там спокiйно хоч трохи. Але я не можу сьогоднi пiти до церкви в цiй старiй подертiй сукенцi.

Цю проблему вирiшила Фейт, запропонувавши позичити Мерi одну зi своiх найкращих суконь.

– Вона трохи полиняла, i двох гудзикiв бракуе, але, гадаю, пiдiйде.

– Гудзики я можу швиденько пришити, – сказала Мерi.

– Тiльки не в недiлю! – шоковано вигукнула Уна.

– А чому ж нi? Що кращий день, то краще воно й вийде. Просто дайте менi голку з ниткою й вiдвернiться, якщо так боiтеся.

Вбрання Мерi доповнили шкiльнi черевики Фейт i чорна оксамитова шапка, що колись належала Сесiлii Мередiт. Так вона й вирушила до церкви. Поводилася Мерi цiлком нормально, i, хоч дехто й дивувався з того, хто ж була та маленька дiвчинка в зношеному одязi поряд iз дiтьми пастора, зайвоi уваги вона не привертала. Вона чемно вислухала проповiдь i щиро й завзято долучилася до спiву. Як виявилося, у неi був чистий, сильний голос i хороший слух.

– Кров його очистить ФІАЛКИ[8 - Мерi переплутала слова з церковноi пiснi, у якiй iшлося про те, що кров Господа очистить грiшникiв («the foulest»), що спiвзвучно слову «violets» – фiалки (прим. пер.).], – весело проспiвала Мерi.

Панi Мiлгрейв, котра сидiла на лавi попереду, зненацька обернулася й окинула дiвчинку поглядом з нiг до голови. Мерi, яку переповнювало бажання викинути якогось коника, висунула у вiдповiдь язика, на превеликий жах Уни.

– Я не втрималася, – пояснила Мерi, коли вони поверталися з церкви. – А для чого вона так на мене витрiщилася? Що за манери! Я з ЗАДОВОЛЕННЯМ показала iй язика. Шкода тiльки, що не висунула його сильнiше. А ще знаете, я бачила Роба МакАлiстера, що живе по той бiк затоки. Цiкаво, чи вiн видасть мене панi Вайлi.

Проте нiяка панi Вайлi так i не з’явилася, тож за кiлька днiв дiти вже зовсiм про неi забули. Мерi ж, здавалося, нiби все життя мешкала в пасторському домi, лиш вiдмовлялася ходити до школи з рештою дiтей.

– Не пiду. Я свое навчання вже закiнчила, – сказала вона, коли Фейт умовляла ii пiти з ними. – Я, поки була у панi Вайлi, чотири роки до школи вiдходила, то я вже все вiд НЕЇ отримала, що хотiла. Я вже втомилася вiд того, що на мене постiйно кричать за те, що я не зробила домашне завдання. Та в мене ЧАСУ не було його робити!

– Наш учитель на тебе не кричатиме. Вiн страшенно добрий, – мовила Фейт.

– Ну, та я все одно не пiду. Я вмiю читати, писати й навiть дроби рахувати, а бiльш менi нiчого не треба. Ви собi йдiть, а я залишуся вдома. І можете не боятися, що я щось вкраду – клянуся, я чесна.

Поки всi були в школi, Мерi займала себе тим, що прибирала в домi. Вже за кiлька днiв його було не впiзнати. Пiдлога була заметена, меблi витертi вiд пилюки – всюди було наведено лад. Вона заштопала перину в кiмнатi для гостей, попришивала гудзики туди, де iх бракувало, акуратно залатала весь одяг i навiть вторглася до бiблiотеки з вiником i совком i звелiла пановi Мередiту вийти звiдти, поки вона не наведе там порядку. Та все ж була одна кiмната, за яку тiтка Марта не дозволила iй взятися. Тiтка Марта могла бути глухою, пiдслiпуватою й по-дитячому наiвною, та вона була рiшуче налаштована тримати владу на кухнi у своiх руках, попри всi хитрощi й маневри Мерi.

– Кажу вам, якби стара Марта дозволила МЕНІ готувати iсти, ви б могли куштувати справдi смачнi страви, – обурено говорила вона пасторським дiтям. – Бiльш не було б нiякоi «одноманiтностi», кашi, яка береться грудками, i посинiлого молока. І що вона взагалi РОБИТЬ з усiма тими вершками?

– Вона вiддае iх коту. То ж, знаеш, ii кiт, – пояснила Фейт.

– Краще б сама iх iла! – гiрко вигукнула Мерi. – Котiв я терпiти не можу! Вони всi – то диявольське порiддя. Це видно, як лиш в очi iм глянути. Ну, та коли вже стара Марта не дае менi куховарити, то вже, певно, й не передумае. Але я не можу дивитися, як добрий харч пропадае.

Пiсля закiнчення урокiв вони завжди приходили у Веселкову Долину. Мерi вiдмовлялася гратися на цвинтарi – заявляла, що боiться привидiв.

– Привидiв не iснуе, – заявив Джем Блайт.

– Хiба?

– А ти що, коли-небудь бачила хоч одного?

– Та я сотнi iх бачила, – негайно ж озвалася Мерi.

– І якi ж вони? – запитав Карл.

– Страшнi на вигляд. Вдягнутi у все бiле, а руки й голови в них – як у скелетiв, – сказала Мерi.

– І що ж ти робила? – спитала Уна.

– Тiкала, нiби за мною сам диявол гнався, – вiдказала Мерi, а тодi, спiймавши на собi погляд Волтера, зашарiлася.

Коли Волтер дивився на неi, ii охоплював якийсь трепет. Вона зiзналася пасторським донькам, що вiд самого його погляду ii в жар кидало.

– Коли дивлюся в його очi, одразу згадую про всi тi брехнi, якi я говорила, – пояснила вона, – i шкодую, що не казала правду.

Улюбленцем Мерi був Джем. Коли вiн привiв ii на горище в Інглсайдi й показав iй музей цiкавинок, якi заповiв йому капiтан Джим Бойд, вона була надзвичайно задоволена й утiшена. Серце Карла вона завоювала своiм iнтересом до жукiв i мурах. Важко було заперечити, що Мерi набагато краще ладнала з хлопцями, анiж iз дiвчатами. Уже другого дня вона сильно посварилась iз Нан Блайт.

– Твоя мама – вiдьма, – зневажливо сказала вона Нан. – Рудi жiнки – усi вiдьми.

Пiсля того вони з Фейт погризлися через пiвня. Мерi сказала, що в нього закороткий хвiст. Фейт сердито вiдповiла, що, напевно, Боговi краще знати, якоi довжини хвiст мае бути в пiвня. Пiсля того вони цiлий день не розмовляли. До безволосоi й одноокоi ляльки, що належала Унi, Мерi поставилася з розумiнням. Та коли Уна показала iй ще один свiй скарб – картинку, на якiй був зображений янгол, що несе немовля до раю, – Мерi заявила, що янгол той бiльше скидаеться на привида. Уна втекла до своеi кiмнати й розплакалася через це, але Мерi знайшла ii, обiйняла, розкаявшись, i благала прощення. Нiхто не мiг довго сердитися на Мерi – навiть Нан, яку легко було образити i яка нiколи так i не пробачила iй тiеi образи на адресу ii матерi. Мерi ж була весела й розповiдала найзахопливiшi iсторii про привидiв. Вiзити до Веселковоi Долини, беззаперечно, стали набагато цiкавiшi, вiдколи до них приедналася Мерi. Вона навчилася грати на дримбi й незабаром затьмарила навiть самого Джеррi.

– Ще не бувало такого, що я б не зумiла, якби захотiла, – заявила вона.

Мерi рiдко коли не хапалася за можливiсть повихвалятися. Вона навчила дiтей надувати бульбашки з товстого листя очитку, яким буйно порiс старий сад Бейлi, i смакувати «кислинками», що попроростали зi щiлин кам’яного муру на цвинтарi, а ще вмiла показувати найдивовижнiшi картини з тiней на стiнi своiми довгими, гнучкими пальчиками. А коли вони всi вирушали до Веселковоi Долини збирати соснову живицю, Мерi завжди знаходила «найбiльшу жуйку» й вихвалялася цим. Інодi дiти ii ненавидiли, а iнодi просто обожнювали. Але завжди вона видавалася iм дуже цiкавою. Тож дiти покiрно прийняли те, що вона стала верховодою, а за два тижнi iм уже здавалося, що вона наче все життя була iхньою товаришкою.

– Найдивнiше те, що панi Вайлi мене не розшукуе, – сказала Мерi. – Нiяк не можу цього зрозумiти.

– Може, вона взагалi не збираеться перейматися твоiм зникненням, – сказала Уна. – Тодi ти можеш просто й надалi залишатися тут.

– У цьому домi нам удвох зi старою Мартою буде тiсно, – похмуро мовила Мерi. – Так добре, коли маеш вдосталь iжi, – менi завжди було цiкаво, як це, – та ще ж i смачно мае бути! А панi Вайлi вже скоро сюди дiстанеться. ВОНА вже точно тримае для мене рiзку напоготовi. Вдень я нечасто про це згадую, але вночi, дiвчата, лежачи там, на горищi, я все думаю й думаю про це, аж поки менi вже майже хочеться, щоб вона нарештi прийшла й покiнчила з усiм. Менi вже здаеться, що дiстати доброi прочуханки один раз буде краще, анiж пережити всi тi побоi, якi менi постiйно маряться, вiдколи я втекла. А вас коли-небудь били?

– Нi, звiсно ж, нi! – обурено вигукнула Фейт. – Тато нiколи б такого не зробив!

– Тодi ви ще не знаете життя, – сказала Мерi, зiтхнувши якось заздрiсно, а водночас i зверхньо. – Ви й не уявляете, крiзь що я пройшла. А Блайтiв, певно, теж нiколи не били?

– Нi-i-i, певно, що нi. Але, ГАДАЮ, iм давали ляпанцiв, як вони ще були малi.

– Ляпанцi – то те саме, що нiчого, – зневажливо вiдказала Мерi. – Якби моi менi просто ляпанцiв давали, я подумала б, що то вони мене гладять. Ну, цей свiт якийсь несправедливий. Я б i не проти свою порцiю прочуханки отримати, та щось менi ii збiса багато дiсталося.

– Не годиться вживати такi слова, Мерi, – з докором сказала Уна. – Ти ж обiцяла, що бiльше так не говоритимеш.

– Ой, не займай мене, – вiдповiла Мерi. – Якби ви тiльки знали, якi слова я МОГЛА Б казати, якби захотiла, то не здiймали б такоi метушнi через всiлякi дурницi. І ви добре знаете, що я, вiдколи прийшла сюди, жодного разу не брехала.

– А як же всi тi привиди, яких ти бачила? – запитала Фейт.

Мерi зашарiлася.

– То було зовсiм iнше, – зухвало вiдказала вона. – Я знала, що ви не повiрите в такi нiсенiтницi, i не намагалася вас переконати. Та я й справдi бачила щось чудернацьке якось уночi, коли йшла через цвинтар по той бiк затоки. Не знаю, чи то був привид, чи стара бiла шкапа Сендi Кроуфорда, але виглядало воно страшенно дивно, i кажу вам, що тiкала я звiдти, нiби в мене бiс вселився.




VII. Випадок iз рибою


Рiлла Блайт гордо й, мабуть, навiть трохи манiрно простувала собi головною «вулицею» Глена до пагорба, на якому стояв пасторський дiм, несучи маленький кошичок соковитих раннiх суниць, котрi Сьюзан виплекала в одному з сонячних закуткiв Інглсайду. Сьюзан доручила Рiллi вiддати цього кошика тiтцi Мартi або самому пановi Мередiту й нiкому iншому, i Рiлла, пишаючись тим, що iй довiрили таку справу, була рiшуче налаштована чiтко дотриматись усiх настанов.

Сьюзан убрала ii дуже вишукано: у бiлу накрохмалену вишиту сукенку з блакитним пояском й обшитими бiсером туфельками. Їi довгi рудуватi кучерi були гарно зачесанi й укладенi, i, з поваги до родини пастора, Сьюзан навiть дозволила iй надягнути найкращого капелюшка. То була дуже пишна й святкова оказiя, яка була бiльше до смаку Сьюзан, анiж Енн, а Рiллина маленька душа пишалася у власнiй величi, купаючись у шовках, мереживах i квiтах. Рiлла добре знала, який у неi красивий капелюшок, i, боюся, до пасторського дому вона йшла дуже набундючено. Така хода, або ж той капелюшок, а чи й те, i те разом, страшенно роздратувало Мерi Венс, котра саме гойдалася на хвiртцi. Мерi до того ж була не в настроi: тiтка Марта не дозволила iй почистити картоплю iй звелiла йти геть iз кухнi.

– Ага! А самi, як завжди, подасте до столу картоплю недочищену й недоварену! Ой, леле, та я ще порадiю на вашому похоронi! – викрикнула Мерi.

З цими словами вона вибiгла з кухнi, грюкнувши дверима так, що навiть тiтка Марта почула, а пан Мередiт аж iз бiблiотеки вiдчув якусь вiбрацiю й неуважно подумав, що то, певно, стався невеликий землетрус, а тодi продовжив обмiрковувати свою проповiдь.

Мерi зiстрибнула з хвiртки й пiдiйшла впритул до iнглсайдськоi панночки, вбраноi, наче щойно вiд кравця.

– Що там у тебе? – вимогливо запитала вона, намагаючись забрати кошик.

Рiлла чинила iй опiр.

– Тше для мiштера Мередiта, – прошепелявила вона.

– Вiддай менi. Я йому передам, – вiдказала Мерi.

– Нi. Шьюжан шкажала, щоб я дала його мiштеровi Мередiту або тiтцi Мартi й нiкому iншому, – наполягала Рiлла.

Мерi похмуро зиркнула на неi.

– Думаеш собi, що ти велике цабе, коли вдяглася, як цяця! Глянь на мене. Моя сукня – справжне лахмiття, i менi байдуже! Краще вже ходити в лахмiттi, нiж бути схожою на ляльку. Іди собi додому й скажи, щоб за скло тебе посадили. Глянь на мене, глянь на мене, глянь на мене!

Меру пустилась у божевiльний танок довкола збентеженоi й розгубленоi Рiлли, пiдiбравши свою подерту спiдницю й вигукуючи: «Глянь на мене, глянь на мене!, поки бiдолашнiй Рiллi не запаморочилося в головi. А коли дiвчинка спробувала прослизнути до ворiт, Мерi знову на неi накинулася.

– Вiддай менi цей кошик! – звелiла вона, ошалiло вишкiрившись.

Мерi була неперевершеною у своему вмiннi корчити гримаси. Вона могла легко надати своему обличчю найбiльш гротескних i неземних виразiв, вiд чого ii чудернацькi блискучi бiлi очi свiтилися ще дивнiшим сяйвом.

– Не дам, – злякано, але непохитно видихнула Рiлла. – Пушти мене, Мерi Венш!

Мерi на якiсь мить ii вiдпустила й роззирнулася довкола. Аж ось на очi iй втрапила невеличка «сушарка», на якiй одразу ж бiля ворiт сушилося шiсть велетенських рибин. Їх пановi Мередiту подарував один iз його парафiян, мабуть, замiсть пожертви на платню для пастора, на яку пiдписався, але так i не зробив. Пан Мередiт йому подякував, а тодi зовсiм забув про ту рибу яка б незабаром уже зiпсувалася, якби невтомна Мерi не пiдготувала ii для сушiння й не спорудила самотужки тiеi «сушарки».

У Мерi з’явилася диявольська iдея. Вона помчала до «сушарки» й вхопила найбiльшу рибину – велику, пласку, завбiльшки ледь не таку ж, як вона сама, – а тодi з галасом кинулася на перелякану Рiллу, вимахуючи своею чудернацькою зброею. Рiллину хоробрiсть умить наче вiтром здуло. Їi от-от мали вiдлупцювати засушеною трiскою – о, то було щось таке нечуване, що Рiлла просто не могла таке це стерпiти. Вона з вереском кинула кошик i побiгла навтьоки. А тi прекраснi ягоди, якi Сьюзан так дбайливо збирала для пастора, посипалися рожевим потоком по курнiй дорозi прямо пiд ноги втiкачцi й гонительцi. Та Мерi бiльше не цiкавив анi кошик, анi його вмiст. Вона лише тiшилася з того, що до смертi налякала Рiллу Блайт. Вона ще навчить цю малу задаваку так не пишатися своiми чудовими сукенками!

Рiлла промчала пагорбом униз i полетiла уздовж вулицi. Вiд страху в неi наче крила з’явилися, тож iй вдавалося триматися на кiлька крокiв попереду Мерi, котрiй, хоч i заважав трохи власний смiх, все ж вистачало духу час вiд часу так жахливо зойкати, що аж кров холола в жилах, i розмахувати в повiтрi засушеною трiскою. Так вони й пробiгли головною вулицею Глена, поки всi бiгли до вiкон i ворiт, щоб подивитися на це видовисько. Мерi вiдчувала, що справила неабияке враження, i тiшилася з того. Рiлла, захекана й ослiпла вiд жаху, зрозумiла, що довше бiгти не зможе. Ще трохи – i те жахливе дiвчисько накинеться на неi зi своею трiскою. Тiеi ж митi бiдолаха спiткнулась i впала прямiсiнько в калюжу в кiнцi вулицi – ледь не пiд ноги панни Корнелii, яка саме вийшла з крамницi Картера Флегга.

Паннi Корнелii достатньо було одного погляду, щоб усе зрозумiти. Так само й Мерi, котра спинила на якусь мить свiй шалений бiг, а тодi, перш нiж панна Корнелiя встигла мовити бодай слово, розвернулась i чимдуж побiгла геть так само швидко, як i мчала донизу. Панна Корнелiя зловiсно стиснула вуста, хоча й розумiла, що безглуздо буде переслiдувати те дiвчисько. Натомiсть вона взяла бiдолашну, заплакану, розтрiпану Рiллу й повела ii додому. Рiлла почувалася так, нiби ii серце було розбите. Їi сукенка, туфельки й капелюшок були зiпсованi, а ii шестирiчна гордiсть одержала страшний удар.

Сьюзан, аж побiлiла вiд обурення, вислухала розповiдь панни Корнелii про витiвку Мерi Венс.

– Ох, це дiвчисько… яке зухвале дiвчисько! – бурмотiла вона, вмиваючи й утiшаючи Рiллу.

– Усе це зайшло вже надто далеко, Енн, любонько, – рiшуче сказала панна Корнелiя. – Треба щось вдiяти. ХТО взагалi така ця дитина, що живе тепер у пасторському домi й звiдки вона взялася?

– Наскiльки я зрозумiла, це маленька дiвчинка, що мешкае по той бiк затоки, i приiхала в гостi до родини пастора, – вiдповiла Енн, котра розгледiла й комiчний бiк у тiй iсторii з рибиною й потай подумала, що Рiлла поводилася досить пихато, тож урок такий цiлком заслужила.

– Я знаю всi сiм’i, що мешкають по той бiк затоки й ходять до нашоi церкви, i це чортеня не належить до жодноi з них, – вiдказала на те панна Корнелiя. – Вона ходить практично в самому лахмiттi, а коли йде до церкви, то надягае старе вбрання Фейт Мередiт. Тут щось нечисто, i я дiзнаюся, у чому справа, оскiльки до того, здаеться, бiльше нiкому немае дiла. Гадаю, це саме вона намовила iх на ту витiвку в кущах бiля будинку Воррена Мiда. Ви ж чули про те, як вони ледь не до смертi налякали його матiр?

– Не чула. Гiлберта викликали до неi, але я не знаю, у чому там була справа.

– Ну, знаете, у неi слабке серце. І ось одного дня минулого тижня вона сидiла собi сама на верандi, як раптом почула жахливi крики, що долинали з кущiв. Крики тi були направду страшнi, Енн, любонько, – «Вбивають!» i «Допоможiть!». От ii серце й не витримало. Воррен теж почув тi крики зi стодоли, тож побiг навпростець до тих кущiв, щоб подивитись, у чому справа, а знайшов там пасторських дiтей, котрi сидiли собi на поваленому деревi й надривно викрикували «Вбивають!» Вони сказали йому, що то було лише задля розваги й що вони не думали, що iх хтось почуе, – вони просто розiгрували iндiанську засiдку. Воррен пiшов назад до будинку й виявив там свою бiдолашну матiр, яка лежала непритомна на верандi.

Сьюзан, котра саме повернулася, зневажливо фиркнула.

– Гадаю, панi Елiот, вона була зовсiм не непритомна, це вже напевне. Я вже сорок рокiв слухаю про те, яке в Амелii Воррен слабке серце. Воно в неi заслабло, ще коли iй було двадцять. Та насправдi вона просто любить здiймати метушню й викликати лiкаря, тож iй будь-який привiд згодиться.

– Здаеться, Гiлберт тодi вирiшив, що той серцевий напад не був дуже серйозним, – сказала Енн.

– Можливо, – мовила панна Корнелiя. – Та цей випадок спровокував стiльки чуток, а Мiди ще й методисти, i це ще гiрше. Що буде з цими дiтьми? Інодi я спати ночами не можу – все думаю про них, Енн, любонько. Я хвилююся навiть, чи мають вони вдосталь iжi, адже iхнiй тато так поринув у власнi думки, що часто й сам не пам’ятае, що в нього е шлунок, а та лiнива стара ледi й не готуе нiчого зовсiм, як iй належиться. Дiти просто казяться, а тепер, коли навчальний рiк закiнчився, вони будуть вести себе ще гiрше, нiж ранiше.

– Вони й справдi весело проводять час, – сказала Енн, зi смiхом згадуючи окремi подii з Веселковоi Долини, чутки про якi долинали до ii вух. – А ще вони всi дуже хоробрi, щирi, вiдданi й чеснi.

– Це правда, Енн, любонько. А коли ще згадати, скiльки прикрощiв було в нашiй парафii вiд тих двох язикатих i брехливих доньок колишнього пастора, то на всi витiвки юних Мередiтiв можна з легкiстю заплющити очi.

– Зрештою, панi Блайт, люба, вони дуже добрi дiти, – мовила Сьюзан. – Їм, звiсно, грiшкiв не бракуе, але, мушу визнати, це краще, анiж якби вони були аж надто чемнi й аж приторнi вiд того. Я лиш гадаю, що не годиться iм бавитися на цвинтарi, i при цiй думцi я й залишуся.

– Але вони насправдi бавляться там дуже тихо, – намагалася знайти виправдання дiтям Енн. – На цвинтарi вони не бiгають i не кричать так, як деiнде. А з Веселковоi Долини деколи долинають такi крики! Хоча, гадаю, немалий внесок у це роблять i моi розбишаки. Учора ввечерi вони там розiгрували бiй, i тому, як каже Джем, iм довелося голосно кричати, iмiтуючи звуки битви, бо артилерii в них не було. Джем зараз саме в тому вiцi, коли всi хлопцi хочуть стати воiнами.

– Ну, дякувати Богу, воiном вiн не стане, – сказала панна Корнелiя. – Менi нiколи не подобалося те, що наших хлопцiв вiдряджали на ту рiзню до Пiвденноi Африки. Але вона закiнчилася, i малоймовiрно, щоб коли-небудь трапилося щось схоже. Здаеться, свiт стае якимсь розсудливiшим. А щодо Мередiтiв, то я вже багато разiв казала й скажу ще раз, що все було б добре, якби в пана Мередiта була дружина.

– Я чула, що минулого тижня вiд двiчi навiдувався до Кiркiв, – сказала Сьюзан.

– Що ж, – замислено мовила панна Корнелiя, – як правило, я не схвалюю, коли пастор одружуеться з кимось зi своеi парафii. Це його псуе. Але в цьому випадку нiчого поганого не станеться, бо всi люблять Елiзабет Кiрк, а нiхто бiльше не виявляе бажання стати мачухою тих дiтисьок. Навiть дiвчата Гiллiв на нього й не дивляться через це. Нiхто й не бачив, щоб котрась iз них пiдбивала клинцi до пана Мередiта. Елiзабет була б для нього доброю дружиною. Але бiда в тому, що на вигляд вона надто груба й неотесана, Енн, любонько, а пан Мередiт, хай який вiн завжди замислений, та жiночу красу цiнуе, як i всякий чоловiк. Коли йдеться про це, вiн не ТАКИЙ уже й не вiд свiту цього, повiрте МЕНІ.

– Елiзабет Кiрк – хороша жiнка, та подейкують, що всi, кому доводилося ночувати в кiмнатi для гостей у домi ii матерi, замерзали ледь не до смертi, панi Блайт, люба, – похмуро мовила Сьюзан. – Якби я гадала, що маю право висловити думку щодо такоi серйозноi справи, як одруження панотця, то сказала б, що кращоi дружиною для пана Мередiта була б кузина Елiзабет, Сара, що мешкае по той бiк затоки.

– Та ж Сара Кiр – методистка, – вiдрiзала панна Корнелiя, так, нiби Сьюзан сватае пасторовi якусь готентотку.

– Вона, певно, стала б пресвiтерiанкою, якби вийшла замiж за пана Мередiта, – вiдказала Сьюзан.

Панна Корнелiя похитала головою. Вочевидь, вона була переконана, що методист назавжди методистом i залишиться.

– Про Сару Кiрк i мови бути не може, – рiшуче заперечила вона. – Як i про Емелiн Дрю – хоча ii рiдня й всiляко намагаеться панотцю ii посватати. Вони буквально жбурляють Емелiн у його обiйми, а вiн про це навiть не здогадуеться.

– Мушу сказати, Емелiн Дрю зовсiм кебети не мае, – сказала Сьюзан. – Вона, панi Блайт, люба, з тих жiнок, котрi спекотноi ночi покладуть вам грiлку до лiжка, а тодi ображатимуться, що ви iм за це не подякували. А мати ii була жахливою господинею. Ви чули iсторiю про ii ганчiрку для посуду? Одного разу вона ii загубила, а тодi – о, так, панi Блайт, люба, знайшла ii всерединi запеченоi гуски за обiднiм столом. Ганчiрка лежала собi просто в начинцi! Гадаете, така жiнка згодилася б на роль тещi пастора? Я так не думаю. Та для мене, без сумнiву, кращим завданням буде залатати Джемовi штани, анiж плiткувати про сусiдiв. Учора ввечерi у Веселковiй Долинi вiн iх так сильно роздер!

– А де Волтер? – запитала Енн.

– Боюся, панi Блайт, люба, що нiчого доброго вiн не замислив. Вiн на горищi, пише собi щось у зошитi, а вчитель каже, що в нього в цьому семестрi не такi вже й добрi успiхи в арифметицi, як могли б бути. І я добре знаю, чому. Замiсть того, щоб розв’язувати приклади, вiн пише своi дурнi вiршики. Боюся, хлопчина збираеться стати поетом, панi Блайт, люба.

– Та вiн уже поет, Сьюзан.

– Ви, бачу, сприймаете це навдивовижу спокiйно, панi Блайт, люба. Гадаю, це й на краще, коли маеш сили гiдно прийняти таку звiстку. У мене був дядько, котрий став поетом i так дiйшов до жебрацтва. Наша сiм’я його страшенно соромилася.

– Здаеться, Сьюзан, ви не надто високоi думки про поетiв, – смiючись, мовила Енн.

– А хто ж високоi, панi Блайт, люба? – зi щирим подивом запитала Сьюзан.

– А як щодо Мiльтона та Шекспiра? Чи поетiв iз Бiблii?

– Кажуть, що Мiльтон навiть з дружиною своею не ладнав, а Шекспiра за життя зовсiм не поважали. Що ж до Бiблii, то, звiсно, у тi священнi часи все було по-iншому – хоча, кажiть, що хочете, та я нiколи не була високоi думки про царя Давида. Нiколи не чула, щоб тi вiршi комусь вийшли на добро, тож молю Бога й надiюся, що наш благословенний хлопчик переросте цей потяг. А як нi – подивимося, чи не допоможе риб’ячий жир.




VIII. Втручаеться панна Корнелiя


Наступного дня панна Корнелiя прийшла в пасторський дiм i допитала Мерi, яка, бувши дитиною проникливою й кмiтливою, розповiла всю iсторiю просто й щиро, без жодних нарiкань i бравади. Панна Корнелiя, попри всi сподiвання, була приемно вражена, та все ж уважала за свiй обов’язок залишатися суворою з цiею дiвчинкою.

– Ти гадаеш, – суворо мовила вона, – що виявила вдячнiсть членам цiй сiм’i, якi так тепло тебе прийняли, коли вчора налякала й доганяла через усе село iхню маленьку подругу?

– О, так, це було жахливо з мого боку, – з легкiстю визнала Мерi. – Навiть не знаю, що на мене найшло. Та сушена трiска впала менi у вiчi збiса вчасно. Та менi було страшенно прикро – я через це всю нiч у лiжку проплакала, чесно. Спитайте в Уни, якщо не вiрите. Я iй не казала, чому плачу, бо менi було соромно, а тодi вона теж почала плакати, бо злякалася, що хтось мене образив. Та як же мене можна образити! Мене хвилюе лиш те, що панi Вайлi мене не розшукуе. Це на неi не схоже.

Панна Корнелiя й собi подумала, що це досить дивно, але натомiсть лише суворо звелiла Мерi бiльше не вдаватися до витiвок iз панотцевою трiскою, а тодi пiшла в Інглсайд доповiсти про свiй успiх.

– Якщо дитина каже правду, то ми маемо щось зробити, – сказала вона. – Я дещо знаю про цю панi Вайлi, повiрте МЕНІ. Маршал, коли ще жив по той бiк затоки, був добре з нею знайомий. Якось минулого лiта вiн розповiдав про неi i про ii наймичку, яку вона взяла з сиротинця, – це, певно, й була наша Мерi. Хтось розповiдав йому, що вона ту дитину ледь не до смертi заганяе, не годуе й не одягае ii. Енн, любонько, ви ж знаете, у мене завжди було правило не мати нiяких справ iз тими, хто мешкае по той бiк затоки. Але завтра я вiдправлю Маршала туди, щоб вiн дiзнався, що там i як насправдi, якщо вийде. А ТОДІ вже поговорю з пастором. І знаете, Енн, любонько, юнi Мередiти знайшли цю дiвчинку майже при смертi вiд голоду – вона сидiла на копицi сiна в старiй стодолi Джеймса Тейлора. Дитина пробула там усю нiч, голодна, змерзла й самотня. Поки ми спали собi в теплих лiжках пiсля смачноi вечерi!

– Бiдолашка, – промовила Енн, уявивши когось зi своiх любих дiток ось так – голодним, змерзлим i самотнiм. – Панно Корнелiе, якщо iй там велося погано, то не можна вiддавати ii назад у те мiсце. Колись i Я була сиротою в схожому становищi.

– Нам доведеться поговорити про це з адмiнiстрацiею гоуптаунського сиротинця, – сказала панна Корнелiя. – Та в будь-якому разi iй не можна залишатись у пасторському домi. Хтозна, чого цi бiдолашнi дiти можуть вiд неi навчитися! Наскiльки я знаю, вона iнодi лаеться. Та й тiльки уявiть – вона пробула в домi вже два тижнi, а пан Мередiт досi нiчого не помiтив! Як такий чоловiк узагалi може заводити собi сiм’ю? О, Енн, любонько, йому треба було йти в монахи!

Два днi потому надвечiр панна Корнелiя знову навiдалася до Інглсайду.

– Це просто неймовiрно! – вигукнула вона. – Панi Вайлi знайшли в ii ж лiжку мертвою того ж ранку, коли втекла Мерi. У неi вже багато рокiв були проблеми з серцем, i лiкар попереджав ii, що це рано чи пiзно може статися. Свого наймита вона вiдiслала геть, а бiльше нiкого в домi не було. Наступного дня ii знайшов хтось iз сусiдiв. Вони, здаеться, помiтили, що дитини немае, але подумали, що панi Вайлi вiдiслала ii до своеi кузини з Шарлоттауна, як i збиралася. Кузина на похорон не приiхала, тож нiхто так i не дiзнався, що Мерi не в неi. Люди, з якими говорив Маршал, розповiли йому трохи про те, як та панi Вайлi поводилася з Мерi, i вiд тих розповiдей, як вiн заявляе, просто кров у жилах холоне. Ви ж знаете, як Маршал лютуе щоразу, коли чуе, що з якоюсь дитиною погано поводяться. Кажуть, вона ii немилосердно шмагала за кожну дрiбну провину. Вони думали про те, щоб написати листа адмiнiстрацii сиротинця, але, як-то кажуть, «моя хата скраю – нiчого не знаю», тож нiхто так нiчого й не вдiяв.

– Шкода, що ця Вайлi померла, – люто вигукнула Сьюзан. – Я б з радiстю пiшла на той бiк затоки й сказала iй усе, що я думаю! Морити дитину голодом i бити, панi Блайт, люба! Ви знаете, я можу хiба заслуженого ляпанця дати, та не бiльше. І що ж тепер буде з цiею бiдолашною дитиною, панi Елiот?

– Гадаю, ii слiд вiдiслати назад до Гоуптауна, – сказала панна Корнелiя. – Здаеться, у нашiй околицi вже всi, хто хотiв узяти собi наймичку з сиротинця, вже зробили це. Завтра я пiду до пана Мередiта й розповiм йому, що я думаю про всю цю iсторiю.

– Ну звiсно, вона таки пiде, – мовила Сьюзан, коли панна Корнелiя вже пiшла. – Вона як вiзьме щось собi до голови, то нi перед чим не зупиниться – навiть церковний шпиль гонтом обшие! Та менi все невтямки, як хто-небудь – навiть Корнелiя Брайант – може так говорити з пастором! Вiн ж-бо не звичайний собi чоловiк!

Коли панна Корнелiя пiшла, Нан Блайт зiскочила з гамака, на якому допiру лежала й вчила уроки, i побiгла до Веселковоi Долини. Решта дiтей уже були там. Джем i Джеррi метали кiльця, за якi iм правили старi пiдкови, позиченi в гленського коваля. Карл тим часом спостерiгав за мурахами, що бiгали по залитому сонцем пагорбку.

Волтер лежав долiлиць помiж кущiв папоротi й читав уголос Мерi, Дi, Фейт та Унi дивовижну книжку мiфiв, у якiй було зiбрано захопливi розповiдi про Пресвiтера Іоанна[9 - Пресвiтер Іоанн – легендарний правитель християнського королiвства, яке розташовувалося на територii сучасноi Ефiопii (прим. пер.).] й Вiчного Жида[10 - Вiчний Жид – персонаж християнськоi легенди, котрий зневажив Ісуса Христа на його дорозi на Голгофу, за що був проклятий на вiчне блукання свiтом аж до Другого пришестя (прим. пер.).], про чарiвнi лози[11 - Чарiвна лоза – гiлка лiщини, яка в давнi часи допомагала знаходити пiдземнi води, поклади руд i скарби (прим. пер.).] та хвостатих людей, про Шамiра[12 - Шамiр – хробак, здатен розрiзати каменi, метали й алмази. Його використовували при будiвництвi Храму Соломона (прим. пер.).] – хробака, що розколов скелi й вiдкрив шлях до золотих скарбiв, про Острови Блаженних[13 - Острови Блаженних – мiфiчнi острови, священна заморська краiна, розташована посеред океану, десь на краю свiту або навiть в iншому свiтi; один iз символiв раю в мiфологii (прим. пер.).] i дiв-лебiдок[14 - Дiви-лебiдки – у нiмецькiй мiфологii валькiрii, якi мали здатнiсть перетворюватися на лебедiв (прим. пер.).]. Для Волтера великим шоком стало те, що оповiдi про Вiльгельма Телля та Гелерта[15 - Гелерт – пес, який належав валлiйському принцу Ллiвелiну. За легендою, Ллiвелiн пiшов на полювання й залишив пса зi своiм маленьким сином, а повернувшись, знайшов удома перевернуту колиску та сплячого Гелерта зi слiдами кровi на пащi. Вирiшивши, що пес загриз його сина, Ллiвелiн зарiзав його мечем i лиш потiм виявив, що син живий, а вiрний пес, рятуючи маля, насправдi загриз вовка (прим. пер.).] також виявилися мiфами, а от вiд iсторii про епископа Гатто[16 - Єпископ Гатто – жорстокий правитель, який, пообiцявши нагодувати голодних людей, зiбрав iх усiх у сараi й пiдпалив. Коли Гатто повернувся до замку, на нього напала зграя пацюкiв, якi й з’iли його живцем (прим. пер.).] йому точно всю нiч снитимуться кошмари. Та найбiльше йому сподобались легенди про Щуролова[17 - Гамельнський щуролов – музикант, якому магiстрат вiдмовився виплатити винагороду за порятунок мiста вiд пацюкiв i який потiм, скориставшись чарами, вивiв iз мiста усiх дiтей, завiв iх на кручу й потопив у рiчцi (прим. пер.).] та Святий Грааль[18 - Святий Грааль – гiпотетична християнська святиня, за легендою надiлена надзвичайними силами. Вважаеться, що грааль – це або камiнь, або дорогоцiнна релiквiя з золота, або ж чаша (кубок) (прим. пер.).]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lusi-mod-montgomeri/veselkova-dolina/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Бiблiя: Прип. 31:30 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. пер.).




2


Бiблiя, Книга Суддiв, 5:23 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. пер.).




3


Єремii, 4:24 (цит. за пер. І. Огiенка) (прим. перекладача).




4


Гра слiв: прiзвище дiвчат Гiлл (Hill) спiвзвучне зi словом hill – гора, пагорб (прим. пер.).




5


Гра слiв: «Blythe» (Блайт) як прiзвище i «blithe» – веселий, життерадiсний спiвзвучнi (прим. пер.)




6


«Мармiон» – iсторичний роман у вiршах, написаний Вальтером Скоттом (прим. пер.).




7


Алюзiя на Бiблiю (Євангелiе вiд Івана 18:38) (прим. пер.).




8


Мерi переплутала слова з церковноi пiснi, у якiй iшлося про те, що кров Господа очистить грiшникiв («the foulest»), що спiвзвучно слову «violets» – фiалки (прим. пер.).




9


Пресвiтер Іоанн – легендарний правитель християнського королiвства, яке розташовувалося на територii сучасноi Ефiопii (прим. пер.).




10


Вiчний Жид – персонаж християнськоi легенди, котрий зневажив Ісуса Христа на його дорозi на Голгофу, за що був проклятий на вiчне блукання свiтом аж до Другого пришестя (прим. пер.).




11


Чарiвна лоза – гiлка лiщини, яка в давнi часи допомагала знаходити пiдземнi води, поклади руд i скарби (прим. пер.).




12


Шамiр – хробак, здатен розрiзати каменi, метали й алмази. Його використовували при будiвництвi Храму Соломона (прим. пер.).




13


Острови Блаженних – мiфiчнi острови, священна заморська краiна, розташована посеред океану, десь на краю свiту або навiть в iншому свiтi; один iз символiв раю в мiфологii (прим. пер.).




14


Дiви-лебiдки – у нiмецькiй мiфологii валькiрii, якi мали здатнiсть перетворюватися на лебедiв (прим. пер.).




15


Гелерт – пес, який належав валлiйському принцу Ллiвелiну. За легендою, Ллiвелiн пiшов на полювання й залишив пса зi своiм маленьким сином, а повернувшись, знайшов удома перевернуту колиску та сплячого Гелерта зi слiдами кровi на пащi. Вирiшивши, що пес загриз його сина, Ллiвелiн зарiзав його мечем i лиш потiм виявив, що син живий, а вiрний пес, рятуючи маля, насправдi загриз вовка (прим. пер.).




16


Єпископ Гатто – жорстокий правитель, який, пообiцявши нагодувати голодних людей, зiбрав iх усiх у сараi й пiдпалив. Коли Гатто повернувся до замку, на нього напала зграя пацюкiв, якi й з’iли його живцем (прим. пер.).




17


Гамельнський щуролов – музикант, якому магiстрат вiдмовився виплатити винагороду за порятунок мiста вiд пацюкiв i який потiм, скориставшись чарами, вивiв iз мiста усiх дiтей, завiв iх на кручу й потопив у рiчцi (прим. пер.).




18


Святий Грааль – гiпотетична християнська святиня, за легендою надiлена надзвичайними силами. Вважаеться, що грааль – це або камiнь, або дорогоцiнна релiквiя з золота, або ж чаша (кубок) (прим. пер.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения